Читати книгу - "Заборонена кімната"

144
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 78
Перейти на сторінку:

Більшого сказати він не встиг. Знадвору почувся дивний шум, ніби десяток чортів враз заскребли своїми пазурами. Вмить збагнувши, що буде далі, я спритно відскочив убік. Шофер скрикнув, вистрелив, куля вдарила в стінку. Наступної миті він втратив рівновагу і впав долілиць головою уперед. Пістолет брязнув на підлогу, ліхтарик відлетів убік і згас. Поки я намацав його і знову засвітив, боротьба вже закінчилась: шофер лежав на підлозі і виряченими з переляку очима дивився на Арчі, який стояв над ним, крутіїв хвостом і стиха гарчав.

На жаль, я так і не довідався від Арчі, чи збагнув він тоді становище, в якому я опинився, чи звалив незнайомого, як він робив завжди, для власної втіхи. Гарчання, яке налякало шофера, ні про що не свідчило, принаймні для того, хто знав Арчі. Інша річ хвіст. Та я сподівався, що мій противник не помітить цих миролюбних жестів, хоча б доти, доки я знайду пістолет.

Я міг і не поспішати. Шофер навіть не ворухнувся. Це була його помилка. Вираз обличчя мого супротивника став зовсім придуркуватим, коли я приставив йому до скроні його власну зброю.

— Якщо ворухнетесь — стріляю, — попередив я. — Самооборона не карається законом. Маєте нагоду пересвідчитися.

Чоловік лежав непорушно, тільки очі його звузилися.

— Не вистрілите. Ви не з тих.

— Не кажіть. Так можна враз помилитися. А такі помилки іноді смертельні. Що то за людина, яка поїхала «ситроєном»?

Шофер мовчав.

Арчі все крутив хвостом. Я дав йому ляпаса, щоб він облишив ті витівки, і ще сильніше притис дуло до скроні шофера.

— Ну то як?

— Ми ще здибаємося, — просичав він. — І ви пожалкуєте.

— Гаразд, — сказав я. — Тоді я змушений ізолювати вас, бо хочу без перешкод зникнути звідси.

Він посміхнувся.

— Шкірити зуби будете потім. Я знаю тут одну затишну кімнатку, справжній тобі зал чекання. Двері там міцненькі, і вам доведеться попотіти, щоб упоратися з ними.

Я звівся на ноги, взяв Арчі за нашийник і відтягнув його вбік. Пес, в якого забрали партнера у грі, дуже розсердився. Його роздратоване гарчання та пістолет утихомирили незнайомця. Він підвівся, застебнув піджак і поплентався до дверей.

Арчі гавкнув. Чоловік одразу ж зупинився.

— Ви забули свого приятеля, — нагадав я, вказуючи на його супутника, що й досі лежав ниць на підлозі. Чоловік щось пробурмотів, але послухався. Підхопив свого компаньйона під пахви і потяг за собою.

Учотирьох ми перетнули шосе й увійшли до будівлі, в якій мала колись бути митниця. Я знав, що тут є комора без вікон, двері якої міцно замикалися.

Незнайомий зовсім не пручався, слухняно ступив у темне приміщення. Я зачинив за ним двері на засув, а більшого зробити не міг.

Арчі подріботів за мною на станцію трохи ображений, мало втішився він і тоді, коли я виніс злополучну парасольку. Вона була настільки пошарпана, що в мене майнула думка: Франк вимагатиме нової. Арчі недовірливо обнюхав її перед тим, як узяти в зуби, непевно крутнув хвостом і подався додому.

Я швиденько оглянув номер автобуса. Він був геть заляпаний грязюкою, довелося почистити. За хвилину я вже мчав у своєму «Кристофері» у місто. Шосе розмотувалося сірою стрічкою. Вже минуло чотири години, як настала неділя.


4

Я мешкаю на Паркалеє.

Колись це була респектабельна вулиця. Тут жили банкіри, фабриканти, високі урядовці та військові. Та після другої світової війни їм стало тут тісно. На південній околиці міста — Зюденд — виросли нові сучасні квартали з широкими проспектами і вулицями. А Паркалеє стала другосортною. Тут залишилися старі вілли, але і їм стояти вже недовго: місто розширюється, і скоро тут здіймуться велетні з бетону, осяяні неоновими вогнями свідки «економічного чуда» — банки, готелі, наймодерніші універмаги і палаци фірм. Може, хіба що лусне кон'юнктура або наші генерали доможуться того, що вони найбільше полюбляють.


Я мешкаю у віллі Гнайзенек. Пані фон Гнайзенек час від часу нагадує мені, що її чоловіка після змови 20 липня 1944 року розстріляли есесівці, що пенсія в неї мізерна, що кожен швець — шахрай, податковий агент — замаскований розбійник, і що вона змушена обмежуватися тим, що залишив їй Берт-Гуто фон Гнайзенек. Це було зовсім не так, але вона свято в це вірила.

Оскільки пані фон Гнайзенек змушена була заощаджувати, вона вирішила здати другий поверх вілли «пристойним панам з вищого світу». Зараз таких панів мешкало двоє: інспектор кримінальної поліції Баум і я, причому пристойність, очевидно, втілював у своїй особі я, а Баум вважався представником вищого світу.

На цю неділю я взяв роботу додому. Не через завзяття — просто забув підготувати одну з численних довідок, що буде потрібна у вівторок для судового процесу, в якому йдеться про спадщину і завдяки якому «Саллівен, Фассбевдер і Саллівен» зірвали вже добрячий гонорар.

Я витяг грубезні папки з матеріалами (їх було три, та могло бути й більше) і знехотя почав поратися в паперах. Пригода з двома машинами не йшла мені з думки. Кілька разів я поривався піти в поліцію і розповісти всю цю історію, та щоразу стримував себе, бо чудово знав, що з цього вийде. На тебе вивалять купу запитань: одні неприємні, на інші зовсім неможливо відповісти. Потім складуть довжелезний протокол, може, ще раз викличуть або пришлють інспектора додому, а через тиждень усе забудуть. Якщо ж натрапиш на занадто суворих охоронців закону, то ще й пришиють тобі справу про порушення меж необхідної оборони. Ні, не варто!

А що як спробувати щось вивідати у Баума? Він знає багато, навіть більше, ніж його начальники. Звичайно, він відмовчуватиметься,

1 ... 4 5 6 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонена кімната», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заборонена кімната"