Читати книгу - "Вітер крізь замкову щілину: Темна вежа VIII"

чиряками, ти будеш блювати і зуби повипадають. Якось раз я там був. Більше – ні ногою. Я думав, що помру.

– То у вас не тільки зуби повипадали, а й волосся? – спитав Едді.

Бікс здивувався, але потім кивнув.

– Так, трохи випало, та відросло назад потім. Це руків’я, воно, знаєте, зі шталі.

Едді на мить замислився, та потім збагнув, що старий мав на увазі «сталь».

– Готові? – запитав у них Бікс. Очі в нього були такі самі ясні й блискучі, як у Юка. – Чи можу я відчалювати?

Едді приклав руку до голови й рвучко відсалютував.

– Так, капітане. Пливемо до Острова скарбів, так-так!

– Роланде з Ґілеаду, підійди й допоможи мені з мотузками, коли твоя ласка.

І Роланд охоче взявся допомагати.

6

На хвилях неспішної течії річки пором повільно просувався вздовж діагонального троса. Роландів ка-тет по черзі розповідав старому поромнику про місто Лад і те, що їх там спіткало, а довкола них то тут, то там вискакувала з води риба. Юк попервах нею дуже цікавився, спершись лапами на передній край порома. Та потім знову сів і з піднятим носом дивився в той бік, звідки вони прийшли.

Бікс гмикнув, коли вони розказали йому, як покинули приречене місто.

– Блейн Моно, кажете? Аякже, пам’ятаю його. Шибанутий поїзд. Але був ще один, не пригадую, як називався…

– Патриція, – підказала Сюзанна.

– Еге ж, справді. У неї ще були такі красиві скляні боки. І ви кажете, міста вже нема?

– Нема, – підтвердив Джейк.

Бікс похилив голову.

– Сумно.

– Так. – Сюзанна взяла його за руку і легенько її потисла. – Серединний світ – сумне місце, хоча він може бути й прекрасним.

Вони вже були на середині річки, і легенький вітерець, навдивовижу теплий, ворушив їм волосся. Усі поскидали важкий верхній одяг і вмостилися зручно в плетених пасажирських кріслах, які перекочувалися туди-сюди – мабуть, щоб краще можна було роздивлятися краєвиди. На пліт вистрибнула велика рибина (найпевніше, одна з таких, якою вони натопталися «о пів на хавчик») і затріпотіла під лапами у Юка. Та пухнастик її наче й не помітив, хоча зазвичай ніс смерть усім маленьким тваринам, що траплялися йому на шляху. Носком свого потертого чобота Роланд скинув її назад у воду.

– Ваш трокен знає, що він наближається, – зауважив Бікс. І подивився на Роланда. – Ви маєте бути обачними, знаєте?

Роланду на мить одібрало мову. У пам’яті зринув чіткий спогад: одна з десятка вирізьблених із дерева і розфарбованих вручну ілюстрацій у старій обожнюваній книжці. Шестеро пухнастиків сидять на поваленому дереві у лісі під місяцем-серпиком, позадиравши догори носи. Ту товстелезну книгу, «Чарівні казки Ельда», він, коли був ще зовсім маленьким хлопчиком, любив понад усі. Мати читала йому їх перед сном у спальні на верхівці високої вежі, поки осінній вітер за вікном співав свою самотню пісню, прикликаючи зиму. «Вітер у замкову шпарину» – так називалася казка, до якої йшла та ілюстрація. І була та казка страшна та чудесна водночас.

– Боги мої на пагорбі! – Роланд стукнув себе тильним боком долоні правої руки по лобі. – І як я одразу не здогадався? Хоча б із того, що останніми днями дуже тепло.

– Тобто ти не знав? – здивувався Бікс. – І ти з Серединного світу? – Старий поромник прицокнув язиком.

– Роланде? – звернулася до стрільця Сюзанна. – Що таке?

Але Роланд не звернув на неї уваги. З Юка він перевів погляд на Бікса і знову глянув на пухнастика.

– Наближається старкбласт.

Бікс кивнув.

– Еге ж. Трокен його відчуває, в чому-чому, а в старкбластах трокени ніколи не помиляються. Окрім того, що вони трошки говорять, це їхнє сильне.

– Сильне що? – не зрозумів Едді.

– Він має на увазі, що це їхній талант, – пояснив Роланд. – Бікс, ти знаєш місце на тому березі, де ми могли б сховатися і перечекати його?

– Взагалі-то, знаю. – Старий показав на порослі деревами пагорби, що положисто спускалися до протилежного берега Вайє, де на них чекав ще один причал і ще один елінг – не пофарбований і значно менш величний. – Дорогу ви знайдете на тому боці, то вузенька стежина, що колись була дорогою. Вона веде за Шляхом Променя.

– Ще б пак, – сказав Джейк. – Усе суще служить Променю.

– Саме так, юначе, саме так. У чому вам зрозуміліше, в колесах чи милях?

– І в тому, і в тому, – сказав Едді. – Але загалом краще в милях.

– Що ж, гаразд. Ідіть старою дорогою до Калій п’ять миль… а може, й шість… і прийдете до покинутого села. Там дерев’яні хати, вам з них ніякої користі не буде, але міський молитовний дім з міцного каменю. Там ви будете в безпеці. Я був усередині, там гарний великий камін. Звісно, перевірте спершу комин, бо треба, щоб добре тягнуло ті день-два, поки вам доведеться там пересидіти. На дрова можете набрати дощок із хат.

– Що таке старкбласт? – запитала Сюзанна. – Ураган?

– Так, – кивнув Роланд. – Але я таких не бачив уже багато-багато років. Пощастило, що з нами Юк. Хоча якби не Бікс, я б і не зрозумів. – Він стиснув старому плече. – Дякую-сей. Ми всі кажемо спасибі.

7

Елінг на південно-східному березі річки загрожував от-от перетворитися на руйновище (втім, як і решта Серединного світу). На бантинах висіли донизу головами кажани, по стінах гасали жирні павуки. Усі зітхнули з величезним полегшенням, коли нарешті вибралися звідти на відкритий простір. Бікс прив’язав пліт і приєднався до них. Усі по черзі його обняли, обережно, щоб не стискати надто сильно і не пошкодити крихких старечих кісток.

Коли обійми скінчилися, старий витер очі, нахилився і погладив Юка по голівці.

– Подбайте про них, сер трокен.

– Юк! – відповів шалапут. – Бікс!

Старий поромник випростався, і всі знову почули, як риплять його кістки. Він поклав руку на поперек і скривився.

– Як думаєте, зможете переправитися без пригод? – спитав Едді.

– Ох, так, – кивнув Бікс. – Якби то була весна, може, й не переправився б… Вайє не така спокійна, коли тануть сніги й ідуть дощі. Але зараз? Як два пальці. Ураган ще в дорозі. Я попливу трохи проти течії, потім міцно зачеплю болт, щоб міг відпочивати й не віднесло назад, потім ще трохи покручу ручку. Нехай це забере чотири години, а не одну, але я дістануся того берега. Ще ніколи такого не було, щоб не дістався. Жаль тільки, що нема вам більше їжі дати.

– Ми не пропадемо, – запевнив його Роланд.

– Що ж, добре тоді. Добре. – Старий м’явся на місці, наче йому дуже не хотілося з