Читати книгу - "Четверо в яхті"

не піддавався, переховувався, навіть виїжджав. Але я спіймав-таки його!

— Брешеш, — спокійно промовив Здіслав.

— Слово честі! — обурено крикнув Едик і навіть зупинився, випнувши груди, блискаючи очима і вимахуючи кулаком. — Що ти кажеш? Я — брехати! За кого, власне, ти мене вважаєш? Я, голова культкомісії…

— Годі, годі! — Здіслав поплескав його по плечу. — Що далі?

Едик якось поспішно змінив тон, забув про свою імпозантну поставу, — знову згорбився, очі у нього грайливо заблищали.

— Розумієш, — вів він далі, — я спіймав його і відразу ткнув йому свого «Вартового миру». «Маестро, оцініть, будь ласка. Тільки не затримуйте». Розумієш?

Здіслав кивнув головою. Куцик почекав якусь мить, сподіваючись, що товариш проявить більшу зацікавленість, але, не дочекавшись, закінчив сам:

— Звичайно, він прочитав. Славний хлопець! Знаєш, що сказав?

— Ну?

— Сказав: чудово! — крикнув Едик і подивився куточком ока на Здіслава. — Що дуже добре! — додав він. — Що зовсім непогано, — сказав трохи згодом. — Не віриш? — знову крикнув він. Мовчання товариша вивело його з терпіння.

— Ні, чому ж!

— Ну, добре. — Едик заспокоївся, і хвилину обидва йшли мовчки, дивлячись тільки на кіоски.

Один з кіосків, завалений якимись книжками малинового кольору, привернув їх увагу. За прилавком стояли три гарні дівчини і блідий юнак в окулярах. Едик, стиснувши Здіславу плече, зашепотів:

— Дивись, дивись! Яка інтересна! Он та, посередині.

— Що? Ах, ця? «Влада»[1]? Я її знаю. Справді інтересна.

— Що ти кажеш? Як її? Владзя[2]? Ти повинен мене познайомити! Ну, ходімо!

Не встиг Здіслав щось второпати, як вони опинилися біля прилавка. Відмовлятися було вже пізно. Три дівчини не шкодували їм найприємніших посмішок. Та, що була посередині, — худорлява, висока, з маленьким круглим обличчям, чорноока, — навіть нахилилася вперед.

— Будь ласка, будь ласка, що ви бажаєте?..

Здіслав, малиновий, як обкладинка книжок, закусив губу. Він уже сунув руку в кишеню, щоб купити що-небудь, аби тільки відкараскатися. Шукав чогось дешевого. Куцик непомітно штовхнув його, мовляв, — що ти робиш, дурню, зараз викрутимось.

— Може, «Владу?» — чорноока простягнула їм том в малиновій обкладинці.

Едик взяв книжку, зиркнув на обкладинку.

— Що? Конвицький? Тадеуш? — кинув він недбало. — Я його знаю. Він подарував мені цю книжку. З присвятою. Славний хлопець, тільки що газована вода йому…

Дівчата пирснули сміхом, одна аж присіла на стілець. Блідий юнак в окулярах незграбно ворухнувся за прилавком.

— Ви справді вважаєте, що вода?.. — запитав він з вільнюським акцентом і замовк, розгублений.

— Ну, аякже! — сказав Едик. — Він завжди був спритний. Але тепер…

У цю мить «Кукулечка», що вже хвилин з п'ятнадцять кувала на всіх липах Алей, раптом замовкла. Кілька хвилин розмова людей у цій відносній тиші здавалася галасом. Але гучномовці незабаром знову загули:

— Увага, увага! — кричала манірно дикторка. — Нагадуємо нашим дорогим гостям, що зараз відомий письменник молодого покоління Тадеуш Конвицький почне підписувати примірники своєї повісті «Влада»…

Дівчата знову пирснули, і Куцик на мить розгубився. Але одразу він знову заговорив, мов нічого й не сталося, тільки занадто голосно, вдаючи, що дуже радий:

— Що?! Тадик тут? Ходімо! — Він схопив Здіслава за руку. — Ходімо швидше, треба привітатися з старим, а то ще образиться…

Це був би непоганий маневр, якби не дикторка, що з безжалісним посміхом закінчила:

— Отже, поспішайте! Кіоск тридцять шостий…

Едик тягнув за собою Здіслава, але, кинувши останній погляд на чорнооку худорляву продавщицю, зблід і замовк. Усі три дівчини якось особливо дивилися на хлопців. А юнак зовсім сховав обличчя в хустину.

Нічого дивного. Над кіоском чорним по білому було написано «36».

Дальші події розгорталися швидко. Едик відпустив Здіслава і шмигнув у людський потік. Рудавський розпачливо подивився на дівчат і теж ступив крок, але раптом юнак покликав:

— Хвилинку, товаришу!

Довелося повернутись. Конвицький написав щось на титульній сторінці, махнув книгою раз, другий, щоб висохло чорнило, і подав її Здіславу.

— Пробачте, будь ласка, що потурбував вас, — промовив він, почервонівши. — Може, ви передасте це вашому товаришеві? Прізвища його не знаю, але я залишив місце, хай собі… сам… або ви… Дякую…

Три дівчини — коротконоса чорнява, довгоноса чорнява і шатенка з дитячим обличчям — знову посміхалися, прощаючись із Здіславом, вітали покупців, що прибули на радіозаклик. І це полегшило йому відступ.

Здіслав змішався з натовпом, приголомшений, лютий. «Ну, дам я тому гультяєві! — обіцяв він сам собі. — Що за пристрасть, що за хвороблива звичка брехати! І як його одучити від цього? Може, загальним, постійним і організованим переслідуванням та презирством? Не залишати без уваги жодної, навіть найдрібнішої провини. За сьогоднішню, наприклад, йому справді варто…

Він не дуже знав, що саме «варто». Зупинився, машинально глянув на напис. На книжці було написано: «Славному хлопцеві з подякою за гостру й заслужену критику».

Рудавському знову стало якось не по собі, але його мстивий настрій трохи послабшав. Здіслав пішов уперед. Натовп усе густішав. З гучномовця лунала танцювальна музика. Спека перетворилася в парну задуху.

Здіслав підійшов до кіоска з кінозірками, де зібралося стільки людей, що не можна було пробитися. Хлопець мусив зійти на мостову. Зупинився, щоб поміркувати, де ж шукати того гультяя.

В цю ж мить Едик вистрибнув із-за будки з морозивом, завзято облизуючи якісь жовті ласощі. Певна річ, ані сліду розгубленості.

— Ну, нарешті! — вигукнув він. — Я думав, що ти вже ніколи звідти не виберешся, недотепа!

— Ну, знаєш! — не витримав Здіслав. — Спочатку я через тебе потрапляю в скрутне становище, потім ти залишаєш мене, як дурня, а сам давай тікати.

— Бо ти дурень! Дурень! — крикнув знову