Читати книгу - "Небесний народ"

правда, ніхто в цей момент і подумати не міг зробити кому іншому якусь шкоду.

Маленька людиноподібна істота заговорила до тварин: «Не бійтеся мене, я просто один з квіткових ельфів. Я заблукав і не можу знайти свій дім. Дозвольте мені жити у вас». Важко описати, що тут почало діятися! Мешканці узлісся всього чекали, але ж не такої простої та скромної просьби. Вони знову безпомічно завмерли, бо кожен хотів проявити люб’язність та доброзичливість, однак не знав, з чого почати.

Із гілки липи, з глибокої тіні, мало не коло самого стовбура почувся голос Уки, яку події на галявині спонукали покинути своє дупло і вибратися на денне світло: «Радійте, ощасливлені, — гучно виголосила вона, — у нас хоче жити ельф! Повірте мені, це принесе нам тільки радість, тож будьте люб’язними з ним». Після цього сова звернулася до ельфа: «Ласкаво просимо до гурту, живи тут, на цьому узліссі, де тобі заманеться, і так довго, як сам забажаєш. Кожен з нас завжди буде радий допомогти, коли попросиш. Усі дуже втішені, що ти обрав для оселі місце, де ми самі живемо. А тут вельми гарно, я не перебільшую, нема такого, хто би це заперечував».

Стара сова Уку вважалася надзвичайно мудрою і мала неабияку шану в лісових мешканців. Хоча, як направду, сові не дуже й треба було кого переконувати, сердечно прийняти миле створіння зі світла бажали усі.

Після привітання Уки нерішучість та збентеженість дещо відступили, і всі кинулися один наперед одного пропонувати та радити, а лугові квіти розпочали ніжно бриніти на подихах вітру. Отож, якщо коротко, то не залишилося нікого, хто б із радістю не поділяв думки Уки. Ельф уважно всіх слухав та вдячно посміхався, і це надзвичайно зворушило лісових мешканців, бо ж усі відали, що йому немає потреби щось просити. Хто ж бо не знає сили чар квіткового ельфа?! Водночас їм також було зрозумілим, що цей казковий чоловічок відмовився від чарівної сили ночі, однак не могли второпати, навіщо він це зробив. Проте вже незабаром отримали вичерпну відповідь: ельф розповів свою історію, перед тим подякувавши слухачам від усього серця.

— Я мушу залишатися на землі, — розпочав він високим і сумним голосом. — Я не можу повернутися в царство ельфів, так як це роблять інші мої брати.

Я побачив сонячне світло, а цього не можна робити жодному ельфові. Одної ясної місячної ночі я відродивсь у лілії. У мене виросли крила, які ми, ельфи, отримуємо, як тільки з’являється бажання полишити свою квітку з тим, щоб одарувати іншу істоту щастям. Але коли покинемо квітку — назад вже не повернемося: як тільки забринить світанок на горизонті, перше ранкове світло перетворює нас на росу, а рослини вбирають її. Наші душі повертаються у царство ельфів.

Але, мої милі, все за порядком. Отож, у ту ніч, коли я прокинувся, мене відвідала крилата істота — бджола, її звали Майя. Вона покинула свій вулик, щоби пізнати світ. Майя бажала побачити людей та дізнатися, коли вони найкращі і коли найщасливіші. Ви знаєте, що ми, ельфи, наділені чарівною силою виконати найзаповітніше бажання тієї істоти, котру першою зустрінемо у ніч нашого життя. Отож, ми полетіли через ясну місячну ніч в одне таке місце, де на краю лісу серед листя та заквітлих гілок зустрілися двоє людей: юнак та дівчина. Вона поклала йому голову на плече, а він обійняв її рукою — ніби хотів захистити від чогось. Закохані отак сиділи собі вкупочці та дивилися одне на одного широко розплющеними очима.

Тоді й трапилося, мої любі, те чудо, через що я тепер серед вас. Отож, я не міг відірвати погляду від виразу облич тих двох. Від них у світлі місячного неба променіло сяйво, а очі закоханих світилися так, що неможливо земними словами описати це благословенне диво. Я був зворушений до глибини душі.

Я хотів осягнути причини цього світла, хотів зрозуміти стан блаженства та радості тих двох, хотів, а не міг. Я відчував, що ця земна ясна сила може бути розкрита перед кожним, і водночас мені було невимовно сумно, бо не можу приєднатися до цього земного щастя, не можу стати його частинкою. Мені щораз більше здавалося, що душевне блаженство цих людей палахкотить усе яскравіше та яскравіше, і це сяйво паморочило мене, викликало захоплення, у яке поринав, відчуваючи, що розчиняюсь у ньому, перестаю сприймати реальність. «Що ж це таке зі мною діється? — думав собі. — Що це за відчуття? А що на цій чужій для мене землі ще є таке, про що не знаю?»

Та ось у мене ніби блискавка влучила! Мої милі, ніколи не зможу описати, як якась неймовірна життєва сила втягнула мене, ніби у вихор, мої очі перестали бачити. Я голосно скрикнув і, похитуючись, ступив у квітку, котра була мокрою від роси. Потім побачив велетенську заграву, що запалахкотіла на горизонті. Від цього вогню все навкруги заіскрилося та запалало. Довколишня природа нараз прокинулася та вибухнула радісними голосами. І хоча ці голоси були чужими для мене, їхня життєрадісність манила до себе. Я вже знав, що побачив заборонене — сонце, котре сходить, і тепер ніколи не зможу повернутися назад на свою батьківщину, у королівство ельфів!

Маленький оповідач замовк, із сумом затулив обличчя руками та похилив голову. Навкруги запанувала тиша: усі, хто його слухав, мовчали і схвильовано дивилися на сяйво, яким він світився, та на золоте волосся, котре сумно і м’яко зблискувало.

Ельф продовжив свою оповідь, і його голос затремтів від хвилювання:

— Ви не можете уявити, мої любі, як це спостерегти променистий схід сонця очима, що ніколи його не бачили! Його вогненна пишнота, його небесна всемогутність запаморочили мене — і я знепритомнів. Не можу вам сказати, скільки пролежав без пам’яті. Проте за деякий час прийшовши до тями, я прокинувся для нового, зовсім не знаного життя. Я немовби лежав у теплому золотистому струмку, який плюскотів по мені. Відкривши очі, побачив, що перебуваю на землі під квітами, а на моєму тілі витанцьовують сонячні промінчики, і я просто купаюся в них. Довгенько я так лежав і, затаївшись, ніяк не міг