Читати книгу - "Архiтектурна фантазiя, Василь Павлович Бережний"

- Ну... розповiм... згодом, - ухильно вiдповiла Єва. - А ти мусиш слухати мене. Я тут голова!

I Тао слухався - назбирав дров, розiклав на кам'яному козирку багаття, принiс iз рiчки води... Усе виконував, що б вона не загадала. Єву це тiшило, їй явно подобалось "головувати". Повечерявши, посiдали в проломi, звiсивши ноги вниз, дивилися, як iз-за лiсу сходить мiсяць,- велике, трохи надщерблене багряне коло. Не шелесне, а душу юнака сповнила урочиста беззвучна музика. Такого величного видовища па Фiлiї не буває, i вiн всотував, пив його жадiбними очима. "Юна Мати" теж сидiла, наче зачарована, стежила, як Мiсяць випливає на чистовид неба, потроху свiтлiючи i зменшуючись. "Що може дорiвнятись цiй живiй картинi природи? - думала, милуючись грою м'якого свiтла i примарних тiней.- Пензель? Голографiя? Та нiколи в свiтi! Твердять: мистецтво - це друга природа. Нi, голубчики, мистецтво i природа нероздiльнi. Як собi хочете, а менi до душi першоджерела, а не довiльнi копiї..."

"Яка прекрасна планета! - думав Тао. - Але що сталося з людством? Чому Єва про це мовчить?.. Хоча б швидше зв'язатися iз Стерничим, певне, вони там тривожаться..."

- Ну, як тобi ця небесна механiка?

Тао знизав плечима:

- Механiка?! О юна Мати! Казать "механiка" на таку... таку...

- Красу?

- Так, це жива краса!

Наша хитрунка аж усмiхнулась вiд задоволення: цей дивакуватий юнак витримав тест! Вiн так само, як i вона, сприймає дивовижу свiту... "Жива краса"! Гарно сказав. Тiкати не буду, порозумiємось.

Рештки стародавнього будинку, де вона знайшла собi притулок,- це був тiльки початок велетенського мiста, що, покинуте людьми, за якусь тисячу рокiв опинилося пiд землею. Там би вiн нiколи не знайшов її - в тих залах, переходах, коридорах, тунелях, ще й заблукав би... Єва зiтхнула, уявивши, як вiн без свiтильника мацає стiни. Нi, вона не дасть загинути своєму Адамовi... Вони тут оселяться удвох... Двоє на цiлий континент!

- Так ти, Адаме, справдi... той, за кого себе видаєш?

- Я -Тао.

- Не будь упертюхом. Ми ж домовились: ти - Адам. Потiм я розповiм цю красиву легенду, а зараз скажу тiльки, що Адам i Єва - двоє, пара... Докумекав?

Вирвала двi стеблинки:

- Оце пара. Адам i Єва.

Хлопець засмiявся:

- Двоє, пара! Двоє, пара!

- А тепер кажи свою казку.

Те, що розповiв, затинаючись, з трудом добираючи слова, Тао, справдi скидалося на казку. Нiбито багато тисяч рокiв тому могутня земна держава Атлантида послала в космос велику експедицiю, i, доки та експедицiя заглиблювалася у мiжзоряний простiр, на самiй Землi сталися катастрофiчнi подiї, мабуть, ядерна вiйна дощенту спустошила планету, знищила цивiлiзацiю. Загинула й сама Атлантида. Можливо, ця звiстка, а може, неполадки корабля змусили жменьку людей назавжди осiсти на планетi, яку вони назвали Фiлiєю. Та мрiя про свою праматiр-Землю нiколи не полишала їх i їхнiх нащадкiв. Один генiальний винахiдник, його далекий пращур Туо, сконструював апарат, на якому дiстався на Землю, але його переслiдували, наледве вирвався. Правда, за тяжкi поневiряння доля наприкiнцi ощасливила його: на Фiлiю Туо повернувся з коханою молодою Матiр'ю...

- А тепер ось i я маю премiю! - закiнчив свою розповiдь Тао i заглянув Євi в обличчя. - Так, юна Мати?

Єва загадково посмiхнулася:

- А може, навпаки...

Вiн спочатку не зрозумiв, та коли Єва пояснила, заплескав у долонi:

- Так, добре, я - премiя! Полетимо на Фiлiю...

Вона схилила голову, зиркнула спiдлоба:

- А може, навпаки...

- Знову навпаки?!

- Вiднинi все буде навпаки.

Ледь помiтна торжествуюча посмiшка торкнула їй губи, i коли б Тао знав земне малярство, то одразу впiзнав би усмiшку Джоконди,- оту саму, що назавжди захопила мистецтвознавцiв. Це саме сталося i з нашим прибульцем: та цнотлива, майже невловна усмiшка в одну мить наблизила хлопця до цiєї примхливої дiвчини, розкривши перед ним її єство. Цi двоє ще не сказали про своє почуття жодного слова, а воно вже пройняло їх, з'єднало, наповнило їм душi терпкою радiстю буття. Тао вiдчув себе на вершинi щастя. Розбурхана уява вже малювала картини завтрашньою дня. Ось вони вдвох причалюють до космiчного корабля. Розчулена Мати обнiмає їх, благословляє i тут же наказує Стерничому спрямувати корабель до Фiлiї. Ну, а там... Свято, суцiльне торжество! "На ловця i звiр бiжить... - думала Єва. - Вiн цiлком пiдходить на роль Адама - гарний, лагiдний. I як це добре, що в них там... слухаються жiнок!"

Мiсяць пiдбився досить високо, помiтно зменшився, багрянцю на ньому вже не було, надщерблений диск сяяв срiблом, а вони все сидiли, перемовляючись зовсiм не про те, про що думали, що звичайно буває помiж закоханими. Потiм Єва тихо заспiвала якусь давню пiсеньку. Слова були майже незрозумiлi для Тао, але голос, мотив проймали душу.

Вiд мого коха-а-ння

Не пi-i-деш нiку-у-ди.

Як посiю спiва-а-ночку,

Може, пiсня бу-у-де...

"Та що це зi мною? - стрепенувся хлопець. - На кораблi, певне, тривога, а я тут... Навiювання, як при вивченнi мови? Це виключено. Раз я про це подумав... Та й взагалi, сприйняття реальностi не порушене, мої дiї логiчнi, за винятком лише оцiєї... пасивностi".

Наважився торкнутись Євиного плеча:

- Мiй обов'язок - повiдомляти па орбiту. Передавач юна Мати...

Дiвчина пiдвела голову, наче прокинулась зi сну:

- Пошкодила, розбила, розтрощила, так?

- Так.

- Я ж не знала, з ким ти пiдтримуєш зв'язок.

- Тепер ходiмо до "Птицi". На орбiтi... вони...

- Турбуються, тривожаться, хвилюються.

- Так.

- Ти казав, Адаме, що на кораблi - Мати. Це твоя рiдна?

- Нi, ми всi називаємо - Мати. Вона... дає накази.

- Командує кораблем? Як скаже, так i робите?

- Так.

- Завжди?

- Так. Слово Матерi... сказать...

- Розумiю.

Єва замислилась, спохмурнiла. Як реагуватиме їхня Старша Мати, дiзнавшись про неї? I як поведеться Адам?

Дiвчину турбувала непевнiсть ситуацiї; увесь час, поки вони йшли нiчним садом, через гайки i росянi луки, розшукуючи "Птицю", тiльки й мiзкувала про це. "Старша Мати... Старша Мати... Цiкаво, яка вона собою? Що видатний розум - це безсумнiвно, iнакше їй не доручили б очолити космiчну експедицiю,