Читати книгу - "Таємниця затоки Здохлого кита, Володимир Наумович Міхановський"

хазяїна! А шана, а кар’єра! І діло, здається, не стоїть на місці. Кілька годин тому його вірні дойди вистежили в місті джентльмена з бровами, що зрослися на переніссі. Тепер підозрілого суб’єкта вони не спускають з очей.

– До вас відвідувачка, шеф! – повідомив черговий робот, вайлувата статура котрого ледве протиснулась у двері кабінету.

– Хто така?

– Називає себе дружиною Майкла Кардінга. Відвідує вас удруге. Психічний стан пригнічений. Вага брутто зменшилась проти того, якою була за першого візиту, на…

– Пропусти її сюди! – перебив шеф.

Зайшовши до кабінету, дружина Кардінга простягла шефові невеличкий аркушик паперу.

– Ось, – сказала вона. – Я перегорнула всі свої папери й виявила Майклову записку. Адже вас цікавить його почерк?

– Так, так! – шеф майже вихопив у неї папірець, пробіг очима текст. Записка не містила в собі нічого суттєвого. Просто Майкл сповіщав своїй дружині, що затримається в лабораторії години на дві-три. Однак зміст у даному випадку не мав ніякого значення…

Шеф негайно викликав чергового робота й наказав однести записку в лабораторію графології. Він майже не сумнівався, що заповіт, знайдений у портсигарі потопельника, написано ким завгодно, тільки не Майклом Кардінгом. Одначе ці сподівання не справдились. Обидві записки, як засвідчила лабораторія, написано тією самою рукою, більше того – однією авторучкою і навіть одним чорнилом.

– Ви можете поручитися за висновки? – грізно запитав шеф старшого графолога, викликавши його по відеофону.

– Головою, як завше! – почулося у відповідь.

Отже, виходило, що Майкл Кардінг сам кинувся в каламутні хвилі затоки Здохлого кита. Але чому? Можливо, його шантажували? Чи він боявся якогось викриття, пов’язаного з махінаціями «Уестерн компані»? Знайти відповідь на ці запитання мав допомогти ланцюжок, першою ланкою в якому був джентльмен з бровами, що зрослися на переніссі.

Дрібниця руйнує всі плани

– Непогано придумано! – захоплено сказав детектив, на прізвище Флетчер, розглядаючи маленьку тьмяну бляшку в десятицентову монету. – І є наслідки?

– Ще б пак! – вигукнув Джон Варвар (у бюро розшуку кожен детектив мав прізвисько). – Такі таємниці випливають, що ого-го! Буває потім, під час допиту, в нього шанобливо питають: «Пробачте, добродію, чи не казали ви того-то й того-то?» – «Що ви, що ви! Та ніколи й на думці не мав!» – відповідає. Ну, тут ми й умикаємо каскадний підсилювач із цією самою бляшкою. Можеш уявити, як тетеріє в такій ситуації бідолаха. Якось один дивак – беркиць із стільця і готовий… Розрив серця. Ну, тому, вважай, пощастило. Все одно не поминув би електричного стільця.

– Чому? – запитав Флетчер, уважно слухаючи товариша по ремеслу.

– Підривний елемент, – махнув рукою Варвар. – Проти президента виступав. Сподівався – у власній квартирі можна робити це безкарно. А бляшка його й підвела.

– Сила!

– Ще б пак. Ти, Флете, молодий іще. Отож дивися та вчись.

– А вона не впаде? – запитав Флетчер, вертаючи Джонові бляшку.

– Прилипає до чого завгодно, починаючи з габардину до сталі і скла.

– А зняти її легко?

– Мов пушинку.

Варвар визирнув з темного під’їзду, і лице йому враз мовби скам’яніло.

– Йде, – прошепотів він. – Тепер мотай на вуса.

Похитуючись з боку на бік, мов п’яний, що силкується довести всім свою тверезість, Джон Варвар вибрів із під’їзду і попростував назустріч чоловікові з зарослим переніссям. Той щойно вийшов із дверей банку, де перебував хвилин сорок.

– Да-даруйте, м-містер, – сказав Варвар, – збивши на потилицю свого потертого капелюха. – Чи немає у вас запалити?

Джентльмен клацнув портсигаром. Джон подався уперед, але похитнувся і, змахнувши руками, схопив джентльмена за полу піджака.

– О, п-прошу вибачити! – вишкірив зуби детектив. – Сьогодні добряче гойдає.

Він узяв цигарку, подякував і, погойдуючись, побрів од джентльмена геть.

– Чиста робота! – тільки й сказав Флетчер, коли за кілька хвилин у під’їзді знову з’явився його напарник.

– Завтра ми знімемо з нього бляшку, – підморгнув Джон, – і в нас буде запис усього того, що виголошував цей шановний містер та його співрозмовники протягом доби…

Тим часом шановний містер, що вийшов із банку, крокував собі по центральній авеню. Двічі він озирнувся, але нічого підозрілого не виявив. Протягом останніх днів містеру не раз здавалося, що за ним стежать. Проте, мабуть, щоразу це було марення збудженої уяви. Та й кому б це заманулося стежити за ним? Може, те діло випливло?… Але ж він упорав його чисто – ніяких доказів. Тепер тільки йому відомі всі пікантні подробиці… Чи не зацікавлений хто-небудь прибрати його? Проте ні. Сам президент «Уестерн компані» обіцяв йому своє покровительство. А втім… Од цих всесильних магнатів усього можна сподіватися. Поки ти потрібен, тебе зустрічають солоденькою усмішечкою і симпатичними аркушиками з чекової книжки. А потім, коли зробив послугу… Ні, мабуть, треба ладнатися в дорогу. І що швидше, то краще. Гроші він переказав до одного з європейських банків. Отже засиджуватись тут нічого.

Завернувши за ріг вулиці, містер іще раз злодійкувато озирнувся, потім квапливо сів у чорний «Лінкольн», грюкнув дверцятами і зразу розвинув велику швидкість.

Похмуре громаддя хмарочосів поступово змінилося фешенебельними особняками. Кожна з цих споруд являла собою чудо архітектурного мистецтва. Вузькі стрілчасті вікна змінювались широкими венеціанськими, мармур – алюмінієм і надмодним нейтритом. Хоч осінній падолист був у розпалі, листя на пластиковій дорозі лежало мало: цю вулицю не тільки разів з десять на день підмітали, але й щоранку драїли гарячою водою. До речі, вулиця була позбавлена тротуарів. Це мало свідчити за те, що тутешні мешканці воліють не ходити, а їздити. Тут жила фінансово-промислова еліта країни.

Коло помаранчевого на колір особняка «Лінкольн» різко загальмував. Містер вийшов із машини й повернув до фігурної огорожі. Він знав, що поки простує до фіртки, всю його статуру пильно обмацують з різних боків десятки фотоелементів і локаторів. Усі дані надходять до лічильно-обчислювального приладу, з’єднаного з електронним мозком, а відтіля вже, якщо випадок сумнівний або не обумовлений програмою, – в кабінет самого господаря, президента «Уестерн компані».

Хвіртка неохоче пропустила містера і зразу ж зачинилася за ним. «Тікати, швидше тікати звідсіля», – казав собі містер, ідучи гудроновою доріжкою, обіч якої стояли підстрижені газони…

Бесіда з президентом Уестерна затяглася. Містер навіть спітнів од нервового напруження. Та він був задоволений, що наполіг на своєму. Тепер, здається, все. Сьогодні об одинадцятій вечора на лайнері «Санта-Клаус» він подасться світ за очі. Містер виткнувся з вікна «Лінкольна», і в обличчя йому дихнув гарячий вітер. «Ну й тепла ж осінь у столиці! – подумав він.