Читати книгу - "Який цей світ, Марія Миколаївна Влад"

"дінчику" гарненьку побачить - не встоїть. Отак прямо впаде перед нею і дивиться в небо, на хмарки, на сонечко - викручуе личком, викліпує очками: як гарно, як мило!.. А як "дінчика" не звертає на нього уваги, тоді Максим встає, підходить до неї майже впритул на виду в усіх дітей і матерів у Ботсаду та як обійме, так міцно, що і він, і вона впадуть на траву. Правда, поки "дінчика" запротестує, заплаче там чи відштовхне, він устигає поцілувати її в губи.

- Оце вам сором'язливий Максим! - сплескують у долоні матері, - оце то несміливий хлопчик...

- Максимчику, ну так же не можна, дівчинка впала, злякалася, що ти робиш? - докоряє йому бабуся. - Це ж дівчинка !..

- Ага. Тоді він стає на одне коліно - бабуся колись навчила - бере силою руку вкрай збентеженої симпатії і по-лицарськи цілує пухкенькі пальчики. Вона поблажливо зітхає, відтає - це їй подобається.

А яка щаслива її матуся! Яка горда за дочку. І скільки заздрісних поглядів обсікає обранницю зусібіч!..

Друга Максимова слабинка - добре попоїсти. І не будь-чого, а, принаймні, млинців із сметанкою, а ще ліпше вареничків.

- Звали мені, мамусю, валеницки... - просить свою кучеряву родительку маленька її копія.

- От ці чоловіки... чому вони усі такі?..

Але вареники варяться. І вже Максим уплітає один за одним - повну мисочку.

- Дякую, мамусю, і тобі, Бозю, дякую за смацні варенички.

За щоденну геркулесову кашку, за супчик він часом забуває подякувати не те, що Божі, а навіть мамі. А за варенички - тут не можна не висловити своє чоловіче захоплення.

- Всі вони якісь такі...

Молода мама не годна осягнути, що чоловіки цінують те, чого самі не мають чи не можуть. І їх потреби видаються їй надто приземленими, ще й син такий самий.

Щовечора діти розходяться з прогулянки у Ботанічному саду: хто пішки, хто на велосипеді чи "вантажівці", хто у візочку.

Максим завше веде свою бабусю за руку, аби не загубилася, і сам несе маленький наплічник, напханий авточками і м'ячиками. Він і свій мотоцикл сам возить чи санки взимку на гору-мужчина, прецінь!

Ідуть тротуаром згори, кому далі, аж на Німанську, до метро, кому ближче, а Максимові у перший провулок під самим парканом Ботсаду. Він прощається з хлопчиками розмашисто вдаряє п'ятірнею наготовану долоню товариша. Каже "па-па" решті діточок, махає їм у відповідь ручкою - вони йдуть хідником далі вниз, а він повертає вправо у свій Бастіонний завулок із двох будинків.

Так вийшло, що цього вечора вони йшли з прогулянки з Катрусею. Вів Максим бабу за руку. а Катя їхала зі своєю бабусею у візочку. На перехресті він, як годиться, ощасливив Катрусю поцілунком у руку, і собі розійшлися.

- Бабусю, так хочу собі дівчинку... – сказав по мовчанці.

- Яку?..

- Та біленьку і щоб очка голубенькі.. .

- Як у Катрусі?

- Так.

- Г-м-м, розумієш, Максимчику, треба рости...

- А я вже виростив. Я вієкий. І Масєм музцина.

- Та воно то так. Але дівчинку треба буде любити, оберігати, ніколи не ображати, і щоб ніхто її не образив, треба заробляти гроші, щоб було за що купити їжу, одяг, хату.

Максим відпустив бабусину руку і йшов повільно ззаду. Він був явно заклопотаний. Може, тими грішми - де їх взяти? - хатою... Але у важкій бабусиній задачі наткнувся на щось цілком йому підсильне і, на його розсуд, найголовніше:

- Я буду... Масєм буде сильно-сильно любити свою дінчику... Дуже сильно!..

Він вдивився крізь сутінки в бабусине обличчя, впевнився, що переконав її, і тобі довірливо додав чи то спитав:

- І вона буде мені варити варенички...

Кіно

Пам’яті моєї мами Одокії

Сокальська скала аж тріщала, обсипаючи плиттям дорогу. Каміння перелітало через вузеньку вуличку, через гніду кобилу і тевкалася в ріку. Черемош пінився і звертався назад. Але не все каміння падало в річку. Лушпарило і по дорозі. Зрештою вдарило кобилу і вона шарпнула віз на край обвалистого берега. Лазар зіскочив з воза і вхопив дишло. Кобила фиркала і пускала з ніздрів гарячу пару. Вона боялася іти вперед, але і стояти було небезпечно. Лишилося одно - перебігти сипучу скалу, втекти від куль згори. Лазар ледве сягав дишла, кобила нахромувала і Лазар налягав на ногу, але обоє намагалися бігти. На возі сиділа молода вродлива жінка і раз по раз намахувала батогом:

- Бйо!.. Бйо!.. Бо ті шляк трафить... усіх нас тут виб'є.

І кобила, і Лазар шкутильгали, ніби глумилися одне одному, скала сипалася, круглі плескаті бляшанки підскакували та дринькотіли на возі, молода жінка одною рукою тримала великий живіт, а другою несамовито намахувала на спуджену кобилу:

- А неволі би ті втєли!

Але й кобила, до чого не підкована, було також не сама собою, то ледве теліпала віз.

- Царице Небесна, заступи і сохрани!.. - приповідала молодиця і все боронила черево, так ніби рукою могла сперти кулю чи камінь.

Сокільська скала було вже позаду. Лазар витарабанився на віз, а жінка в тяжі уже не кляла жеребну кобилу - обом було важко.

Низенький чумазий Лазар показував білі зуби: ага, таки вивезла, таки живі лишилися!..

- Най мене на місці стріляють, а не піду