Читати книгу - "Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча, Михайло Сергійович Брініх"

Не тому, шо йому вдруг стало неудобно перед низнайомцем, да й не вперше йому доводилось вступати у какашкі. Але ж сьогодні на ньому були нові туфлі! А які ж вони після цього нові? Й шо скаже мама?

Но казалось, шо странний дядя був навіть радий такому случаю, вроді тіки його і ждав.

- Ти зря переживаєш про свої ботінки, - лагідно мовив він, свіркнувши зубом. - Оця брєзглівость, заложена в людській природі, мене зажди смішила. Знаїш чому? Бо в світі єзть сотні набагато худший речей і речовин, одне прікосновєньє до яких мало б визивати дрож, - но люди так не щитають! Натомість морщать носа, вступивши у гамно, яке в своїй природі - безневинне.

Мальчік не все поняв з цих слів, но у його душі з’явилася підозра, шо цей странний дядя любить гамно. І ніби у підтвердження невисловленої мислі, елєгантний гість вдруг наклонився й підібрав какашку.

- Запомни, мій юний друг, - сказав він крайнє серйозним голосом, від чого мальчік відчув льогкій холодок, - запомни одну тіки вєщ, яка тобі в житті страшенно пригодицця.

Він підступив зовсім близько до Рауля, мяцькаючи в руці комочок бридоти і продовжив:

- Цей світ влаштований таким образом, шо все у ньому - омана да обман. І все вокруг може міняти свої свойства. І те, шо ти щитав раніше непотребом галімим, одного дня окажицця чистим золотом. От взять, наприклад, цей кусок гамна. Шо ти про нього думаїш?

- Я думаю, шо це какашка. І вона воняє.

- Це чотка відповідь. І справедлива. У більшості випадків - так оно і єзть. Но дажи ця какашка бєсполєзна може перетворитись на щось інше. Ти віриш в магію, мій мальчік? А впрочім, дурне спитав. Осьо, дивись.

Кусочок гамна затріпотів у пальцях дяді-чародєя й за мить разітільно змінився.

- Дивись, що я тепер тримаю у руці? Скажи мені: шо це таке?

- Це лашадка! - радісно вигукнув Рауль. - Лашадка із лашадкіної какашкі!

- А тепер скажи, - лукаво мовив дядя, - якби ти не знав, із чого здєлана ця лашадка, ти б ігрався нею?

Рауль задумався і вже готовий був ствердно кивнути, но вдруг передумав:

- Ні, не ігрався б. Вона воняє. Ця лашадка воняє, бо здєлана із гамна.

Низнайомець цього разу розсміявся так, шо в окнах сусіднього будинку появились дві голови. Обидві були чорні й належали тамошнім слугам. Вони спєрва тожи машинально залибились, но вдруг їх перекосило. Раулю, який замітив цей двіжняк, показалось, шо кожа в етіх слуг якось посвітлішала, й глаза їхні стали випучені; вони вдруг отпрянули й опустили занавєску.

- Я радуюсь, бо ти, малиш, способний учінік! І все хватаїш на льоту! Впрочім, так і мало бути… Дак я про шо: тобі не хочеться іграть з цим коником, бо ти знаїш, з чого він здєланий. Це дуже просто - знати суть речей. І вміти пользувацця цим знанням. Тим більше, шо цим коником можуть ігратись інші. Скажу тобі, шо большинство людей усе життя іграються саме такими кониками. Ти вспомниш про мої слова, када настане час, і зрозумієш. А типер - мені пора.

- А як жи мама й папа? Ви їх не дождетесь? Вони от-от прийдуть!

- Уви, малиш, мене зовуть діла. Передай прівєт своєму батькові. Він буде радий.

І незнайомець, рєзко обернувшись, попрямував до калітки. Рауль хотів було за ним побігти, но када побачив, шо дядя пряче гамняного коника в карман піджака, чото передумав.

Вже оказавшись на вулиці, дядя востаннє повернувся до Рауля, поклонився йому і підняв трость високо над головою.

- До зустрічі, малиш!

У сусідському вікні вдруг задрожала занавєска, й за стіклом появились обличчя двох смертельно перепуганих слуг. Вони бурно хрестились і шото шепотіли.

Глава 2. Пожарний дибют з кров’ю

- Капабланка дважди згадував цей случай, у нього була хароша рання память. - Доктор Падлюччо, втомившись щолкати запальничкою, швирнув її в угол. Сігара в його устах безвольно обвисла. - Ти ще не куриш?

- Нє, і вам би радив бросить. Я не збагну, шо то за радость - кашлять і харкатись.

Міша стояв біля окна, спиною до наставніка. Він дивився вниз, на вулицю, де нічого не відбувалось. Тіки кудлата й достаточно громадна сабачка чорного цвєта бігала від під’їзду до під’їзду, винюхувала шото, і бігла дальше. Міша нікада раньше не бачив, як собацюри беруть слєд, та й не щитав, шо конкретно оця обдрипана тварюка навчена висшому псячому іскуству, но чото йому казалось, ніби животне когось розшукує.

- Отойди од вікна, мій друг, - ласково і твердо сказав доктор Падлюччо. Позаяк мальчік бистро не раздуплився, доктор сам підвівся з крісла й отстранив Мішу вбік. Після чого крадькома виглянув на гулицю - і отшатнувся.

- Давай ми лучче опустимо портьєри, - сказав він.

Міша схрестив на грудях руки, подавляя зародки то лі хвилювання, то лі щирого страха.

- Ви чогото опасаїтесь, доктор?

Падлюччо глянув на Мішу, як невиспаний охотнік.

- Не чогото, а когото. І, повір, у мене єзть для цього всі основанія.

Він глянув на старомодні кварцові часи з слігка зільоноватими - фосфорними - стрєлками.

- У нас залишилося менше суток. Думаю, що встигну посвятить тебе в одну історію.

Доктор пошарив у задньому кармані штанів й нашов там ще одну запальничку. Дважди клацнувши й пересвідчившись, шо вона работає, Падлюючо спрятав її в той жи карман.

- Мені б найбільше в своїй жизні хотілося, аби ти нічо не знав про все, що я повинен вложить в твої уші. Но - уви. Це залежить не від мене.

- Да ладно, доктор, ви мене і так достаточно напугали під час нашої минулої встрєчі.