Читати книгу - "Подарунок на іменини, Михайло Михайлович Коцюбинський"

class="book">Ще червоний i тремтячий од смiху, Карпо Петрович вилiз з дрожки, взяв Дорю за руку i пiдвiв до дерев.

Тодi Доря побачив, що вiн стоїть над яром, жовта глина зсувається в нього з-пiд нiг, на днi. ями чорнiють люди, а в густих передранiшнiх тiнях виразно бiлiють стовпи.

- Що се таке?

Йому видалось зразу, що сьогоднi народне свято, що ось-ось раптом загра катеринка i загойдаються на гойдалцi люди.

Вiн був розчарований трохи.

Батько мiцно стиснув йому руку i глухо, з свистом переднього зуба сказав:

- Дивися й не пропускай нiчого. Старайся, щоб тебе нiхто не помiтив. Найкраще сховайся за грушу…

Потому почав спускатися в яр, мигтячи срiблом погонiв i обсипаючи шашкою глину, а його руки, затягненi в рукавички, плавали у повiтрi, як голуби.

Ранок яснiшав. На крайнебi, за яром, легкi хмаринки займались, як од вогню солома, а важкi червоно тлiли, наче дубовий вугiль.

На помiст, пiд сосновi стовпи, хтось вилiз i потягнув мотузку, наче хотiв дiзнатися, чи мiцна.

- Яким! - зрадiв йому Доря. Йому здалося, що вiн бачить водянистi, блукаючi очi Якима, в якi так часто дивився, коли ще той носив його на руках.

- А де ж музика?

Однак замiсть музики вiн побачив мундири й холодний полиск рушниць. Батько витягся в струнку, оддавав комусь честь, а його бiла у рукавичцi рука з зiгнутим лiктем немов тремтiла. Виразно жовтiли наплiчники в когось з обох бокiв безвусого виду, i два рядки гудзикiв зливались в жовтi дорiжки. Осторонь стояв пiп, мотав лисою головою, наче комарiв одганяв, i все стелив срiбний шовк бороди на сукно чорної ряси, все гладив фiолетовi вилоги широких рукавiв.

"Молебень?" - подумав Доря.

Йому зробилося скучно, i вiн почув над головою дрiбне, метушливе шептання грушi.

Озирнувся на вiзника. Зiгнувшись, звощик копирсав щось в колесi пальцем. Його довга синя сукмана, руда на фалдах, вкривала ноги аж до землi, наче спiдниця. Бiла коняка дрiмала на трьох ногах, зiгнувши четверту.

Над головою коротким уриваним писком обзивалася пташка.

Доря знов глянув в долину. Тепер вiн помiтив жiнку серед купи мужчин. Косинка, зв'язана вузликом пiд бородою, зливалась з її лицем в одну бiлясту пляму, а на темнiй одежi свiтилися руки, прозорi й молочнi, як поночi порохно.

- Приїхав дивитись, паничу?

Вiзник пiдiйшов ззаду i став недалеко.

- Або що? - обернувся до нього Доря.

- А нiчого - дивись. Виростеш - здасться.

В його круглому оцi - друге вiзник зажмурив, - в голосi, в кутках уст було зачiпливе щось, образливе.

- Молебень будуть править, Семене?

- Кха! - кахнув Семен. - Молебень, таку його маму… Вони їй справлять молебень…

- Нi, справдi, Семене, - прохав його Доря.

Семен мовчав. Глузливий вираз, скрививши йому обличчя, застиг в тверде щось, жорстоке.

Мовчки закотив вiн полу сукмани пiд самi пахви, вийняв тютюн i заходився крутити цигарку. Кобила почала мочитись. Семен посвистав їй тихенько, а тим часом потеруха висипалась з цигарки на землю. Скiнчивши крутити, вiн старанно заклеїв цигарку i неймовiрно глянув на Дорю.

- Папенька не казали?

- Їй-богу, нi, - заклявся Доря. - Сьогоднi, бач, мої iменини, i вiн…

- Так… на iменини, значить… Ловко придумав. Семен затиснув в грубi i чорнi пальцi цигарку, а праву руку пiдняв, обвiв нею круг шиї, сiпнув догори, храпнув i засмiявся.

- Капут!

- Капут? - витрiщив Доря на нього великi й невиннi очi.

Тодi вiзник пояснив:

- Повiсять баришню зараз… Молебень, таку їх маму…

Доря почув холодок в тiлi.

- Неправда… ти все жартуєш… - почервонiв вiн одразу.

- Авжеж, жартую…

I знов храпнув, зробивши над головою той самий рух.

Щось пiдкотилось в Дорi пiд серцем i так недобре розлилось по руках i ногах.

- Як, зовсiм повiсять?

Голос перервався у нього, i жаль скривив губи.

- Не зовсiм, а тiльки доти, поки ноги не перестануть дригать… - Жбурнув окурок, сплюнув й додав: - Яким справиться скоро… не першинка!

Сонце запалило кривавi вогнi на цератовiм брилi Семена, а Доря дививсь на Семена з таким холодним жахом, немов не Яким, а вiзник має зараз вiшати жiнку з блiдим обличчям.

В головi його раптом пронеслися розмови, якi чув вдома… Окремi слова, такi перше звичайнi, далекi i неймовiрнi, як в казцi… а тепер все наблизилось i ожило.

Тепер вiн iнакше глянув в долину, на непорушнi ряди москалiв, блискучi форми начальства, блiду жiнку в бiлiй косинцi й сосновi стовпи. Все воно злилось в однiм словi: "Повiсять" - нестерпуче жахливiм i дикiм.

Тим часом Яким перестав поправляти мотузку - вона злегка гойдалась, - злiз з риштовання i пiдiйшов до жiнки. Жiнка одвела його рухом худої руки, блакитної наче, зробила нерiвний крок, а далi твердо пiшла до стовпiв.

"Ось зараз!.. Ось зараз!.." - щось крикнуло в Дорi i опекло, а його ноги самi зiгнулись i шугнули в провалля, обсипаючи глину…

Карпо Петрович все поглядав на гору, пiд грушi. Йому часом здавалось, що вiн бачить там Дорю, мигтiння гудзикiв на гiмназичнiм пальтi. Знав, що зробив незаконно, взявши з собою хлопця, i потерпав. Ану ж хто побачить? Однак все йшло як слiд: москалi тупо стояли, як нiмий частокiл, товариш прокурора все затискав уста та закочував очi, як жертва вечiрня, пiп поправляв наперсний хрест та гладив свої шовковi вилоги. Яким щось вовтузився довго, неспокiйно розсипаючи погляд водянистих очей. Полiцмейстер стриманим басом робив якiсь непотрiбнi накази, аби говорити. Карпо Петрович неуважно їх слухав, намагаючись стримати руку, що тремтiла од лiктя до кiнчикiв пальцiв i тарабанила дрiбно в висок. Коли б вже швидше кiнець… Коли б вже проплило тих кiлька хвилин…

Жiнка нащось розв'язала косинку, спустила її на плечi i, струснувши чорним волоссям, рушила з. мiсця. Карпо Петрович чує, що вiн холоне в напруженiй тишi, що в головi у нього, як важка хвиля, колихнулася думка: "Чи Доря все бачить?" - i проплив образ Сусанни, як вона слухає оповiдання сина.

Вже жiнка стояла на риштованнi, колихнулася ряса, i знявся в повiтрi хрест. Яким поклав руку на зашморг i забiгав навколо очима, брязнули глухо важкi рушницi, наче залiзо зiтхнуло, а скiсний промiнь вмачав кiнцi пiднятих шабель у кров.

I ось тут саме сталось щось дивне, незрозумiле. Наче камiнь зiрвався з гори i покотився пiд ноги. На бiгу, круглий i грубий в своїй ватнiй шинелi, Доря промчався до риштовання, замiтаючи полами глину, гублячи синiй картуз i розкриваючи широко руки.

Наскочив на жiнку i з криком обняв їй колiна.

- Не треба!..

Од несподiванки