Читати книгу - "Ранні твори, Черемшина Марко"

і люб’яче, та все ж не до пари. Вона пізнала свою неволю. Рада б з неї висвободитись, а тут годі. На саму згадку висвободження стає перед нею холодний, безприютний світ, тяжка борба за життя, а її тепер добре живеться у багатстві. Так і замикає вона всі свої гадки словом «судилося»...

Однак серце своє право знає...

До графа К. часто заходив його приятель оберст враз із своїм сином Едгаром. Старенький граф забавлявся з ними дуже радо. А й Льоля чогось веселішала в їх присутності. Скоро б два дні їх не видала, то вже й пригадує заздалегідь мужеві, що оберстам годилось би візиту віддати. А муж-дідусь чого б не зробив для своєї молоденької подруги? Він життя за ню дав би, не то що! Тож і густо-часто гостилися взаїмно сі два знакомі доми. Молодого, русявого Едгара любив граф К. так із-за його уложення та ввічливості, як і з-за того, що був сином його приятеля. А Льоля? І вона полюбила його крадькома із-за гарної вроди, полюбила, бо бажала когось любити. Едгар знав про ту любов і по-майстерськи піддержував її, себто своєю взаїмністю. Покров мовчаливої і зручної тайності заслонив перед графом К. перший акт їхньої любовної драми. Та оно лишень дати серцю волю, то з розумом тоді попрощайся. Як же Льолі поводитись розумом при яснім сонечку Едгарі? Золотокрила мотилька упивається солодощами цвітів та й не зважає на те, що не раз отрую може спити. Льоля потурала серцю!..

Другий акт любовної драми не укрився вже перед графом К. В ньому закипів пристрасний гнів супроти невдячної й невірної супруги. Зрада, заплачена любов’ю і добротою, боліла й соромила його. Він прогнав від себе Льолю, а вслід за тим постарався й о розвід.

Мов степовий сугак, опинилася тепер Льоля на вольній волі. Одинока її надія, Едгар, відцурався від неї. Вона почула себе круглою, немічною сиротою. Бо і що ж їй, бездомній, на світі робити? Працювати не вміє, не привикла і не хотіла б, а першого-ліпшого місця не візьме, бо і тяжко, і соромно. Без довшої надуми вибрала вона собі ту дорогу, що нею пішли вже тисячі товаришок подібної долі, дорогу, що її промостили неслушні моральні відносини суспільності. Она пустилася на легкий хліб, оплачений тяжкою неславою…

Як у старій немурованій криниці помутить хто воду, то вона не придатна до пиття, докіль не осядеться, так не придатний до життя був граф К., доки час не втихомирив зворушених пристрастей. Голос любові до невірної Льолі мучив його найдовше. Нарешті й він затих. Граф К. не приписував собі найменшої вини. Після його думки Льоля повинна була його вірно любити вже для самої ласки й доброти, з котрою він все відносився до неї, «простої» дівчини. Тим вірнішу любов - гадав він собі - була вона йому винна, коли стала його жінкою. Звичайно, чоловік собі не воріг. Навіщо мав би граф К. сам себе обвиняти? Тож і зживався він удруге зі своїм вдовецьким станом. Та тепер стало чогось німо, глухо і сумно в його домі, так як у густому лузі, коли не стане в нім пташки-щебетушки.

 

 

Одного вечора граф К. знов вийшов під одинадцяту годину на місто, щоб своє вдовецьке спання проміняти на інше. Знов переходив він байдужно через вулицю, що перед шістнадцяти літами здарувала його пам’ятним дарунком. Тут замітила його жінка, що походжала собі сюди ще байдужіше від нього. Вона зближалася до нього нарочно. Він станув, оглянувся і поспитав її, чи далеко мешкає та чи може йому товаришити.

- Ходіть, пане, недалеко, під другим числом сеї вулиці,- відповіла вона з усміхом.

Ледве вислухав цю відповідь граф К., як ноги і сила стали виповідати йому службу. Голос тої жінки був для нього громовим ударом. Страшно застогнав, неначеб пекольні вогні в ньому розжарілись, проговорив тихцем слова:

- Це Льоля... Льоля... ах...- І повалився вже без життя на хідник.

Льоля - то вона була - зареготалася байдуже й побігла дальше людей зустрічати…

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

На другий день стояло між посмертними оповістками в часописах:

Графа К. постигла вночі на вулиці М. нечаяна смерть.

 

Відень, 3-го падолиста 1897

 

ПОЕЗІЯ

 

 

СВІТЛЯНІЙ ПАННОЧЦІ ОДАРЦІ, ДОНЕЧЦІ СЛАВНОЇ АВТОРКИ «ШЕСТИКРИЛЬЦЯ» В НЕЗАБУДЬ

 

 

Та кувала зозулечка, де би не кувати!

Віді буде за Одарков мамка банувати!

Ой не буду, моя донько, не буду, не буду,

Ти за гору, я за другу - за тебе забуду...

 

Бо кувала зозулиця в кожнім закамарку:

Нема в світі над то личко, нема над Одарку!

Бо кувала зозулиця за лазом, за лазом:

Недалеко вже миленький, лиш за перелазом.

 

Бо кувала зозулиця, сіла на барвінчик,

Недалеко вже миленький, купує перстінчик.

Ще вгадує зозулиця на тій полонинці:

То серденько Одарчине, то сонце у днинці,

 

Воно сіє яру весну в лісі й на царинці,

Розвіває холод-хмари на всій верховинці.

 

Ялося ти, Одарочко, верхами ходити,

Ялося ти, молоденькій, зорею світити,

Понад вівтарем любості весь гай чарувати,

На голубів пишнокрилих пальчиком кивати.

 

Перестаньте, ліси-води, на тот час шуміти.

Так як буде Одарочка за гору летіти.

Бо як буде Одарочка гору оминати,

Тото буде паніматка сльози обтирати.

 

Не дивуйтесь, паніматко, тій писаній долі,

З великого серця вийшли: Одарка і зорі.

 

Та кувала зозулиця, кувала й навроки,

Коби вдати заспівати, коби до притоки…

 

В Снятині, в андріївський вечір

дня 12.ХІІ 1925

 

СИВ-СОКІЛ

 

 

На крутій горі сив-сокіл сидить,

Очима кружить, далеко видить,

Очима кружить, гадками летить.

Гей дивиться він краєм-Дунаєм.