Читати книгу - "Ранні твори, Черемшина Марко"

style="">Краєм-Дунаєм Юра іграє,

На гусліх дзвенить, коляд співає.

А на Дунаю корабель плине.

А в тім кораблі гречная панна,

Пишная панна, красна Марічка,

В кораблі сидить, сокола бачить.

Стрільця із війни надівається.

А Юра іде, три дари несе,

Три даруночки, всі для Марічки:

Перший дарунчик - павяний вінчик,

Другий дарунчик - срібний перстінчик,

Третій дарунчик - срібну трембіту.

Павяний вінчик - та до вінчання,

Срібний перстінчик - до обмінення,

Срібна трембіта - до трембітання:

З крутої гори та й з Чорногори

Поза Підгір’я до схід сонечка,

На ріку Дністер - на ріку Дніпер

На вітцівщину - на Україну:

Що Юра спіймав буйного Тура,

Буйного Тура з-над ріки-луга.

Гей як затрубів та стрільчик Юра,

Всю кригу розбив й осідлав Тура.

Приймила дари гречная панна,

Врадувалася ще й зоря ранна,

Врадувалася у морі риба,

У горах зело, на ріллі скиба,

У степу трави й кожна могила,

Врадувалася вся Україна:

Що убив Юра гордого Тура,

Що трісли леди і ожеледи,

Що розтворились Турові тюрми,

Що колядують гусли і сурми...

Краєм-Дунаєм корабель сплине,

У Київ-місто сив-сокіл злине.

 

НЕДОПИСАНІ КНИГИ

 

 

В неділю рано кури запіли,

А ще раніше та й Юра устав.

Ой устав, устав, три свічці всукав.

При першій свічці коника сідлав,

При другій свічці у степ виїжджав,

При третій свічці вже конем іграв.

Хвалився Юра перед ворогом:

Мой, нема в тебе такого коня:

Золота грива землю укрила,

Почерленила та й побагрила –

Срібні копита в землю тупають,

Мармур лупають, церкви складають:

З трьома верхами, з трьома хрестами.

На першім хресті - сонечко в весні,

На другім хресті - місяць у креслі,

На третім хресті - зоря із моря.

Під кожним верхом стоять престоли,

На тих престолах червоні книги,

Писані кервов та й багнетами,

Шибеничками та й гарматами.

Бо що ж ви, книги, повістуєте?

Повістуємо та й бануємо:

Що є ще карти нерозтворені,

Що є ще церкви та й некінчені,

Що є ще книги недописані...

Що не всі свічки та й запалали,

Що не всі Юри та рано встали.

 

«ТА НЕ ДУМАЙ, МАРУСЕНЬКО…»

 

 

Та не думай, Марусенько, не думай, не думай!

Пшеничка ся уродила, як у полі Дунай.

 

А як будеш, Марусенько, думати, думати,

Буде твоя та й пшеничка в полі зимувати.

 

А у моїм городочку та виріс леночок,

Кобих така до роботи, як до співаночок.

 

[Ой] на горі жито, жито, а за житом вода,

Не дай личко цілувати, дівчино молода.

 

Не дай личко цілувати, з розуму ся звести,

Не дай свою русу косу без братів розплести.

 

Вітер віє, вітер віє, березов леліє,

Але гуцул миски миє, гуцулка не вміє.

 

Ой кувала зозулиця та ліси точьила,

А відків ти, дівчинонько, чи не з Яворова?

 

Ой зацвіли черешеньки на цілу долину,

Била мене моя мамка через легінину.

 

Ой кувала зозулиця, кувала, бінчьила,

Уже бо ся багачеві співанка скінчила.

 

Сидить котє на воротіх, на вітер си здуло,

Я би сесе не говорив, якби так не було.

 

ПАРАСКА

 

 

Та кувала зозулечка межи бодяками,

Кличе мене Парасочка білими ручками...

 

«Негаразд ми, файна любко, та й тебе любити,

Бо у мене лиха жінка, буде мене бити...»

 

«Та не бійся, мій любчику, вінчаної жінки,

Знають її всі річеньки та й усі зарінки...

 

Знають її всі долини, та й всі полонини,

Й густі корчі ліщинові, холоди крушини...»

 

«Бодай би ти, Парасочко, легенько ходила,

Що ти мені та й сліпому очі відтворила...»

 

Та й пішов я до Параски лиш голі два разки,

Вона мені показує всі три перелазки:

 

«Оцим будеш приходити, оцим відходити,

А цим будеш утікати, та як муть ловити!»

 

«Най тобою, моя любко, опир возить лати,

Бо ледви́ я через тебе удержуся хати…

 

Бодай би ти, красна квітко, голубенько цвіла,

Що ти мені в хаті любість та й заколотила!»

 

ПОЕЗІЇ В ПРОЗІ

 

 

ВЕСНА

 

 

Зелена левада вкрилась цвітками, гей дівчина-красавиця. Золоті метелики упиваються медом, а сонечко своїми проміннями, мов легіник, скобоче та цілує леваду. Легкий вітрець перечиться з сонцем, прилягає ід квіточкам та й собі їх цілує.

По леваді проходжується її власник, пан в дорогім одінню. Йому забаглося вибудувати тут літню альтану, де би міг собі вигідно сидіти і вдихати пахощі весняних цвітів. Найкраще під альтану видалось йому місце під калиною, що неоподалік зазеленіла. Він прямував туди. Під калиною розстелився зелений барвінок на якійсь могилі, над котрою клячить похилена, стара бабусенька в латаній свитині.

Вона цілує барвінок та зрошує дрібними сльозами. Чудова весняна краса не сміється до неї, тільки плаче. Зелена левада тяженько стогне враз з нею, а сонце не ясніє, тільки червоніє.

- Доню моя,- голосить вона,- обізвися з сирої могили до мене. Навіщо ти на отсій калині життя собі відобрала? Із-за неслави, що її заподіяв тобі отут на роботі пан? Що неслава? Я б підпору тепер з тебе мала і з голоду не вмирала б. Ти ж не винувата.

Пан почув виразний плач бабусі і віддалився.

Він не будував уже на цім місці альтани...

 

 

ЗАМОРОЖЕНІ ФІАЛКИ

 

 

В