Читати книгу - "Із літ моєї молодості, Франко І. Я."

ран глибоких ллється кров.

 

Ранений в борбі з татарами

Стратив сили, смерті жде,

Коли, втім, з яру, з гущавини,

Старий дід до нього йде.

 

Вправною рукою лицарю

Рани змив, спиняє кров,

І в обійми взяв недужого,

І поніс у свій покров.

 

Незнайомому життя вернув

І вертає сонця світ,

Вітчині героя він спаса

Для діл славних і побід.

 

Тяжко образ сей минулості

Душу Лана зворухнув:

Той недужий - Лан Данилович,

А той дід Митуса був.

 

Сльози дві важкі й гарячії

Блиснули йому в очах,

І до неба він лице підняв -

Небо тихе, в серці страх.

 

Сильно в груді б’ється серденько.

Та-ось чути стук копит.

Се Митуса! Лан Данилович

Весь поблід, та не дрожить.

 

 

IV

 

Князь Данило світ Романович

По кімнаті походжав,

А співак Митуса перед ним

В пута вкований стояв.

 

«Що ж, Митусо,- відізвався князь,-

Де ж поплічники твої?

І як ти відповіси мені

За діла й слова свої?»

 

Відказав Митуса сміливо:

«Нічого не відповім,

Бо діла й слова мої тепер

Відомі і скрізь, і всім.

 

І не думай, що ти ворога

Свого в мені побідив!

Моя дума буде ввік жива,

Поки рід твій буде жив.

 

І вовік дрожатимуть князі

Перед громом тим страшним,

І всі сили їх щезатимуть

Проти нього, наче дим».

 

«Загорільче ти безумний! - рік

Князь Данило співаку.-

Ти ще грозиш? Та почуєш міць

Справедливості тяжку.

 

Що зробив тобі я і мій рід?

Чим твою ненависть ми

Заслужили, що гонив ти нас,

Наче лютих духів тьми?»

 

«Княже, не мене питай про се,

А волів би допросить

Міліони костей, крові й сліз,

Ще вам того не досить?

 

Запитай неволю, у яку

Через вас народ попав!

Селам і містам зруйнованим

Те питання ти постав!»

 

«Ти сліпий? Чи ж я зробив те зло? -

Знов спитав Данило-світ.-

Чи ж не знаєш, як старався я

О добро всіх з юних літ?»

 

«Так, щоб те добро тобі

На життя славетне йшло;

А як людові живеться з тим,

Не в догад тобі було.

 

Провинився я й на смерть готов,

Та не кину своїх дум.

Можеш ти мою пролити кров,

Але не зігнеш мій ум.

 

Та кривавий, безголовий труп,

Жити буду я вовік,

Пострах самовладникам усім,

Я - свобідний чоловік.

 

І на смертнім ложі ти уздриш

Те страховище бліде,

І заплачуть ніччю діти в сні,

Як воно край них пройде».

 

Князь Данило світ Романович

Слухав мови співака,

І по дзвоник срібний простяглась

Богатирськая рука.

 

Срібним звуком дзвоник задзвонив,

Двер розкрилась тисова,

І заблис у ній широкий меч

І катівська голова.

 

Схід сонця 2

 

 

З рамен тіні, з рамен ночі

Із солодких сну обнятій

Вирвись, серце! Край багатий

Блиск свій ось тобі розточить.

Встань, о глянь, вже ніч минає!

Встань, о глянь, вже день світає.

Встань схід сонця привітати,

Пісню раннюю співати!

 

Бо великий день вітаєм:

Він заблисне над сим краєм.

Се день світла, се день слави,

Се день ясний, не кривавий,

Се день миру, не день бою,

День пісень і день любови,

О мій краю, над тобою,

Тож вітай в нім день обнови!

 

О, ще темно! Під покровом

Ночі спить весь світ, а в морі

Неба вічнім, лазуровім

Тонуть і блідніють зорі.

І сльозина за сльозою

Із очиць їх золотих

На наш край паде росою.

Тихо скрізь, і вітер втих,

Тиша всю природу вкрила…

Ніч іще останній раз

Сил останки напружила,

Аби в сні вдержати нас.

 

О, сильний предків наших боже!

Чи за тяжкую нам вину

Зміниться має ложе сну

Тут на холодне смерті ложе?

Твоя рука цілий світ водить

Тим шляхом, що ти призначив;

Сини твої - усі народи;

Чому ж їх ворог розлучив?

Забулось їм, що перед твоїм

Лицем усі одна рідня;

На брата йдуть зрадливим боєм,

Йому вже й заздрять світла дня.

 

О, сильний предків наших боже!

Ти ж нам іздавна призначив

Супроти тьми стояти на сторожі.

Глянь, ворог тьмою нас укрив.

О доки ж, доки виглядати

Нам з пітьми ночі світла дня?

І доки ж, доки нам ридати,

Що тьма нас тисне і гризня?

О доки ж, доки світ дрімає,

Не розкрива зі сну очий?

Доки не бачить і не знає

Того, що ти велів, святий?

 

Любові, братньої любови

Поміж народами нема!

Устами всяк про неї мовить,

Але до діл душа німа.

Збуди, о отче, своїм словом!

Сей світ з важкої дрімоти!

А хоч би і могутнім громом

Збуди, безсильних захисти!

Чей, грім, що гори в порох крушить,

Перед котрим земля дрожить,

Ті серця кам’яні порушить,

З них сон зжене і їх заставить жить.

 

Або пошли їм серед ночі

Свій промінь світла, отче мій,

Най поразить їх сонні очі,

Бездільний прожене спокій!

Най блиск такий яркий засяє,

Аби зі сну увесь зірвався світ,

Ачей, при блиску тім пізнає,

Що в тьмі йому спасення ніт.