Читати книгу - "Бояриня, Леся Українка"

спа­ти.

 

Степан

Вийди, лю­ба!

Я виг­ля­да­ти­му те­бе до сві­та!

 

Голос матері

Оксано, де ти?

 

Оксана

Ось я йду, ма­ту­сю!

(Ще раз на про­щан­ня обій­має Сте­па­на і йде до бу­дин­ка).

 

У МОСКВІ

 

 

Світлиця у Сте­па­но­вім до­му приб­ра­на по-свят­ко­во­му. Знад­во­ру чут­но го­мін дзво­нів.- Мати Сте­па­но­ва і Оксана уві­хо­дять уб­ра­ні по-вкраїнськи - ма­ти в на­міт­ці і в тем­ній сук­ні з ши­ро­ким ви­ло­жис­тим ко­мі­ром. Ок­са­на в ко­раб­ли­ку, в шну­рів­ці та в кун­ту­ші.

 

Мати

(сі­дає на ос­ло­ні, важ­ко ди­шу­чи)

Спочину тро­хи, по­ки йти у те­рем…

Стара… не но­сять но­ги…

 

Оксана

(сі­дає по­руч)

Ви, ма­ту­сю,

ка­за­ли б ліж­ко пе­ре­нес­ти в діл,

бо вам су­туж­но ла­зи­ти на схо­ди.

 

Мати

Ой ні, го­лу­бонько, не­хай вже там,

у те­ре­мі… Тут, на Моск­ві, не зви­чай,

щоб жін­ка меш­ка­ла на до­лі. Ска­жуть:

ото, ста­ра, а зви­чаю не тя­мить!

 

Оксана

Ви ж не в ту­теш­ніх зви­ча­ях зрос­ли.

 

Мати

То що? Во­ни, Ок­сан­ко, не пи­та­ють,

хто як там зріс… Ад­же ми ту­та зай­ди,-

з вов­ка­ми жий, по-вов­чи й вий.

 

Оксана

(зо смі­хом)

Ой ли­хо!

Чи тоб­-то й я по-вов­чи маю ви­ти?

 

Мати

А ти б як ду­ма­ла?.. Сьогод­ня в церк­ві

що ше­по­ту бу­ло нав­ко­ло нас:

«Черкашенки! Хох­лу­ши!»

 

Оксана

(тро­хи пос­мут­нів­ши)

Та… я чу­ла…

грі­ха десь не бо­яться: в церк­ві бо­жій,

за­мість мо­ли­ти­ся, лю­дей все гу­дять,

а ще й ви­но­сяться так бла­го­чес­тям

по­пе­ред нас…

 

Мати

Так скрізь во­но по сві­ті:

що сто­ро­на, то зви­чай, а що го­род,

то й но­ров, ка­жуть лю­ди. Див­но їм

на на­ше вбран­ня. Тут жін­ки зап’яті,

а ми, бач, не вкри­ваємо об­лич­чя.

 

Оксана

Чи ми ж тур­ке­ні?

 

Мати

Хай гос­подь бо­ро­нить!

Воно ж пак і мос­ков­ки не тур­ке­ні,

а так чо­мусь ото в них по­ве­ло­ся.

Та вже ж, як ти бо­яри­ня мос­ковська,

не­на­чеб­то во­но то­бі й го­диться

вби­ра­ти­ся по-їхньому.

 

Оксана

А ви ж?

Аджеж і ви бо­яри­но­ва ма­ти.

 

Мати

Що ма­ти, то не жін­ка. Лю­ди ба­чать,

що я вже ла­год­жусь у бо­жу путь,

то де ж та­ки ме­ні мі­ня­ти вбо­ри.

(З ла­гід­ним і жур­ли­вим ус­мі­хом).

Не варт уже й справ­ля­ти щось но­во­го.

Адже й ста­ренький мій - не­хай царст­вує! -

в ко­зацько­му жу­па­ні вік до­жив,

так і на смерть йо­го я на­ря­ди­ла -

в ме­ре­жа­ну со­роч­ку…

(Втирає хус­тин­кою очі. Ок­са­на, зво­ру­ше­на, ди­виться на неї. Ко­рот­ке мов­чан­ня).

 

Оксана

І на­ві­що

Степан уб­рав­ся в те бо­ярське фан­тя?

От як сто­яв зо мною під він­цем

у кар­ма­зи­но­вім жу­па­ні, ма­мо,

ото був…

(Засоромившись, ури­ває).

 

Мати

(доб­ро­душ­но ки­ває їй го­ло­вою)

Та, ли­бонь, був до спо­до­би

то­ді ко­мусь…

(поважніше)

Проте ж не мож­на, доч­ко,

йо­му царсько­го нех­ту­ва­ти вбран­ня.

 

Оксана

А батько ж…

 

Мати

Батько, до­неч­ко, ста­рий

і не­міч­ний вже був, ко­ли наз­вав­ся

бо­яри­ном. Не тра­пи­лось йо­му

ви­хо­ди­ти вже й з до­му піс­ля то­го.

Степан же й на царські бе­сі­ди хо­дить,

і в ду­му, і в при­каз.

 

Оксана

Хіба ж то со­ром,

як­би він по-ко­зацько­му вби­рав­ся?

 

Мати

Не то що со­ром… От чуд­на ти, до­ню,-

уже ж та­ки твій чо­ло­вік бо­ярин,

а не ко­зак, чи ти ж не ро­зу­мієш?

 

Оксана

(смут­но)

Чому не ро­зу­мію?..

 

Мати

Отже, ба­чиш,

я й Ган­ну по-мос­ковсько­му вби­раю,

бо Ган­ні вже су­ди­лась ту­та па­ра,

во­на вже не поїде на Вкраїну.

 

Оксана

Чому ж її Сте­пан не взяв з со­бою,

як був у нас?

 

Мати

Та дів­ці манд­ру­ва­ти

не­на­че не­по­до­ба; ска­жуть лю­ди:

«поїхала там же­ни­хів ло­ви­ти».

Нехай вже ту­та ша­рах­ва­ни но­сить,

ко­ли су­ди­ло­ся.

 

Оксана

Та ще ді­во­чий

той ша­рах­ван не­на­че б фо­рем­ні­ший,

а що жі­но­чий, то та­кий бах­ма­тий,

та дов­гий-дов­гий, мов по­півська ря­са!

Аж сум­но, як се я йо­го на­ді­ну?

Ото й на го­ло­ву та­кий під­си­ток

на­ді­ти тре­ба? Зап’ясти об­лич­чя?

 

Мати

Та вже ж не як.

 

Оксана

(по­мов­чав­ши, ні­яко­во)

Боюся я, ма­ту­сю.

 

Мати

Чого ти, до­неч­ко, ска­жи, чо­го?

 

Оксана

Та ні­як мо­ви­ти…

 

Мати

Ти не со­ром­ся.

Вже ж я то­бі за рід­ну ма­тір ту­та.

 

Оксана

(ці­лує їй ру­ку)

Так, ма­тін­ко. То я… со­бі га­даю…

ко­ли б я не спро­ти­ви­ла­ся ча­сом,

Степанові в та­кій оде­жі…

 

Мати

(смі­ючись)

От ще

що ви­га­да­ла! А то­бі Сте­пан

ще не спро­ти­вив­ся, що не в жу­па­ні?

 

Оксана

Та то ж ме­ні…

 

Мати

І не ви­га­дуй, доч­ко!

Хіба ж та­ки Сте­пан ма­ла ди­ти­на,

що ина­ко вбе­рись, то й не піз­нає?

 

Оксана

Пізнати то впіз­нає…

 

Мати

(гля­нув­ши у вік­но)

А пог­лянь

мо­лод­ши­ми очи­ма, хто то йде?

Чи не Сте­пан бу­ва?

 

Оксана

Еге ж, то він,

а з ним ще два якісь.

 

Мати

Тікаймо, доч­ко!

(Підводиться й по­дається до две­рей).

 

Оксана

Чого се, хай бог ми­лує, ті­ка­ти,

як від та­тар?

 

Мати

Ще ос­мі­ють, ди­тин­ко;

не­ма тут зви­чаю з чо­ло­ві­ка­ми

жі­ноцт­ву про­бу­ва­ти при бе­се­ді.

(Одчиняє две­рі й спі­шиться по