Читати книгу - "Бояриня, Леся Українка"

схо­дах у те­рем).

 

Оксана

(іде за нею)

Ой гос­по­ди, які се тут зви­чаї!

Оце але!

 

Сцена швид­ко пе­ре­мі­няється. Те­рем. Крім Оксани і мате­рі, в те­ре­мі ще є Ганна, мо­ло­да дів­чи­на, сест­ра Сте­па­но­ва. Ган­на уб­ра­на як бо­яриш­ня.

 

Мати

(під­хо­дить до ве­ли­кої скри­ні)

Отут, моя ди­ти­но,

твоє бо­ярське вбран­ня. Я прид­ба­ла.

 

Оксана

(греч­но, але без ра­до­щів)

Спасибі, ма­мо.

 

Мати

Хочеш по­ди­ви­тись

або при­мі­ря­ти?

 

Оксана

Хай трош­ки зго­дом.

Щось я вто­ми­ла­ся. Та вже ж ні­ку­ди

сьогод­ні не пі­ду, то ще пос­пію

пе­рев­дяг­ти­ся.

 

Мати

До твоєї во­лі.

Спочинь со­бі. Та й я пі­ду спо­чи­ну,

во­но й го­диться в свя­то.

(Іде в біч­ну кім­на­ту).

 

Ганна

(що до­сі си­ді­ла, лу­за­ючи гар­бу­зо­ве на­сін­ня)

Ой сест­рич­ко,

і на­що ті свя­та пот­ріб­ні в сві­ті?

 

Оксана

Ото спи­та­ла! Що то­бі бог дав?

 

Ганна

Та нуд­но ж, гос­по­ди!

 

Оксана

Сидиш, то й нуд­но.

А ти пі­ди між че­лядь по­гу­ляй.

 

Ганна

Куди ж се я пі­ду? Яка там че­лядь?

 

Оксана

А ти хі­ба то­ва­ри­шок не маєш?

 

Ганна

Товаришок?.. От де­ко­го там знаю

з бо­яри­шень… Та як до їх хо­ди­ти?

Матуся вже не зду­жа­ють, не хо­чуть

зо мною йти… а ти ще не піз­на­лась

тут з ни­ми… з мам­кою са­ма не хо­чу,

во­на та­ка…

 

Оксана

Чого ж те­бе во­ди­ти?

Уже ж ти не ма­ленька. Йди са­ма.

Ще й ве­се­лі­ше бу­де вам без стар­ших.

 

Ганна

Самій не мож­на по Моск­ві хо­ди­ти.

 

Оксана

Хіба хто на­па­де?

 

Ганна

Ні, так, не зви­чай.

 

Оксана

Ну, вже ті зви­чаї отут у вас!

 

Ганна

Та й що ме­ні бо­яриш­ні ті ска­жуть?

Сидять по те­ре­мах, от як і я,

не ба­чать сві­та. Що з їх за ве­се­лість?

 

Оксана

Чого ж ви си­ди­те? Піш­ли б уку­пі

ку­дись на ви­гон або в гай над річ­ку

та зас­пі­ва­ли б. Я, бу­ва­ло, до­ма

го­дин­ки в ха­ті не про­сид­жу свя­том.

 

Ганна

Ба в те­бе до­ма! Там же не Моск­ва.

Такого тут із­ро­ду не чу­ва­ли,-

спі­ва­ти по га­ях!..

 

Оксана

То ти й не знаєш,

як на Вкраїні в нас гу­ляє че­лядь?

 

Ганна

Я ма­ло що Вкраїну пам’ятаю,

а Ванька тут уже й вро­див­ся.

 

Оксана

Ванька?

Чому ж би не Івась?

 

Ганна

Так тут зо­вуть,

то й ми вже звик­ли. Він і сам так звик.

Мене ж ма­ту­ся тільки та Сте­пан

зо­вуть іще Ган­ну­сею.

 

Оксана

А як же

ти ту­та звеш­ся?

 

Ганна

Аннушка.

 

Оксана

Чи ба!

(Немов ух­ва­лю­ючи)

«Ганнушка».

 

Ганна

(поп­рав­ля­ючи)

Ні-бо, «Аннуш­ка», Ок­са­но.

 

Оксана

Не ви­мов­лю. Про­те ж во­но ні­чо­го

і по-мос­ковсько­му, хто доб­ре вміє.

А як по-їхньому Ок­са­на бу­де?

 

Ганна

Аксинья чи Ак­сю­ша.

 

Оксана

Щось не­гар­но.

Оксана мов­би кра­ще. Ти, Ган­ну­сю,

ме­не та­ки Ок­са­ною зо­ви.

 

Ганна

(ла­щиться до Ок­са­ни)

Як хо­чеш, так і зва­ти­му, сест­рич­ко.

Я так те­бе люб­лю! Зра­ді­ла, бо­же,

як брат те­бе з Ук­раїни при­віз!

 

Оксана

Ти ще ме­не, Ган­ну­сенько, не знаєш,

а мо­же, ж я ли­ха…

 

Ганна

Ні, ні, ти доб­ра!

Ти, бач, усе до ме­не: «по­гу­ляй,

за­бав­ся, не си­ди!» А ти б по­чу­ла,

як ін­ші всі бо­яри­ні спи­ня­ють

своїх сес­тер та до­чок. Їй же бо­гу,

ні за по­ріг не ви­пус­тять ні­ко­ли.

(Ще більше ла­щиться)

Оксаночко… рід­не­сенька… я маю

те­бе щось поп­ро­ха­ти…

 

Оксана

Що, сест­рич­ко?

(Ганна мов­чить збен­те­же­на)

Хотіла б, мо­же, що з моїх убо­рів?

Бери, що хо­чеш. Дам то­бі й на­мис­то,

ще й ко­си у дрі­буш­ки зап­ле­ту,

вбе­ру те­бе не­на­че гетьма­нів­ну.

 

Ганна

(смут­но)

Та ні, сього ма­ту­ся не доз­во­лять…

Я не об тім… Я хо­чу поп­ро­ха­ти,

щоб ти… піш­ла зо мною у са­док…

 

Оксана

Ото й всього? Бу­ло про що про­си­ти.

Ходім хоч за­раз.

 

Ганна

Ні, не за­раз, по­тім…

 

Оксана

Коли ти схо­чеш. Що ж там у сад­ку?

 

Ганна

Та, бач… са­мій отам в сад­ку си­ді­ти

ме­ні не мож­на…

 

Оксана

Вже й сього не мож­на?

 

Ганна

А з мам­кою пі­ти - во­на розп­ле­ще

усім про те, чо­го я там сид­жу.

 

Оксана

(смі­ючись)

А ти ж там що, во­ро­жиш?

От хит­ру­ха!

 

Ганна

Та я ні­чо­го… тільки виг­ля­даю,

чи не проїдуть ву­ли­цею ча­сом

царські стрільці. Во­ни над­ве­чір їздять.

 

Оксана

Либонь, царський стрі­лець то­бі уст­ре­лив

ді­во­че сер­денько?

 

Ганна

Та я ж, Ок­са­но,

за­ру­че­на.

 

Оксана

За царсько­го стрільця?

 

Ганна

Авжеж.

 

Оксана

То чом же він до нас не прий­де?

 

Ганна

Хоч би й прий­шов, то я ж хі­ба по­ба­чу?

Я в те­ре­мі, а він там, у світ­ли­ці.

 

Оксана

То вам і ба­чи­тись не мож­на?

 

Ганна

Де ж там!

 

Оксана

Прилюдно - ні, а тілько крадько­ма?

 

Ганна

Ні, як то крадько­ма?

 

Оксана

А ти ж