Читати книгу - "Земля, Василь Стефаник"

чужі ми, і ніхто нам не дає віри.

- Їй, чо­го ж ви хо­че­те від них? Це ж не на­ше вой­сько. Во­ни такі, як у книж­ках пи­са­но здав­на або мальова­но на об­ра­­зах, як во­ни ще наші бу­ли. А те­пер во­ни мос­ковські. Де во­­ни годні нам по­мог­ти? Отак, по­ти­хоньки, аби ніхто не чув, то за­ба­ла­ка­ють.

- Ти мо­ло­да, чи­та­ти вмієш, то знаєш ліпше. Я га­да­ла, що то наші.

- Це навіть не кажіть, бо за це мо­же нам бу­ти ве­ли­ка ка­ра.

Старенька жінка ско­ро залізла в гурт жінок, що гляділи са­мою ту­гою і ди­ха­ли роз­пу­кою.

Зате мо­ло­да Ка­те­ри­на ста­ну­ла край са­мо­го сто­ла.

- Оця Марія, що ми в неї, дивітьси, як за­де­ревіла від ва­шо­­го співу. Во­на ба­нує за си­на­ми, що два пішли до на­ших охі­тників, а най­мен­шо­го взя­ли мос­калі на Сибір! Десь-то він се­ред та­ких, як ви, на­пас­ту­вав ва­шо­го ца­ря, що ду­же му­чить наш нарід. А во­ни лиш хап йо­го - та й про­пав. Учені бу­ли всі, маєток за ни­ми пішов ве­ли­кий. В селі ні од­на ма­ма так не ба­нує за си­на­ми.

- Небого, Маріє, не­бо­го! - шеп­та­ли жінки.

- То та­ки са­ме пе­ред війною бу­ло, як ми си­па­ли мо­ги­лу от­се­му Шев­чен­кові, що пе­ред ва­ми на столі. Си­па­ли другі се­ла на пам'ятку - та і ми. Клопіт та­кий був, бо старі не пус­ка­ли вдень си­па­ти, ро­бо­та в полі, а ми змо­ви­ли­си і си­па­ли но­ча­ми: одні кіньми, другі тач­ка­ми, інші лиш рис­ка­ля­ми. Та­ку мо­ги­лу ви­си­па­ли, як дзвіни­ця. І Марія з трьома си­на­ми по­ма­га­ла… Як ми її до­си­па­ли, то світа­ло, ро­са нас при­па­ла, і ми посіда­ли дов­ко­ла, бо но­ги боліли. А стар­ший син Маріїн виліз на сам вер­ше­чок та й так лад­но го­во­рив до нас, що з цеї на­шої мо­ги­ли бу­де­мо ди­ви­ти­си на ве­ли­ку мо­ги­лу на Ук­раїні, що­би ми бу­ли всі од­ної мислі. Дививси так див­но, на­чеб поп­равді на зо­рях ба­чив Ук­раїну. Потім ми повс­та­ва­ли і співа­ли такі пісні, як і ви те­пер.

Тут наб­ли­зи­ла­ся Ка­те­ри­на ко­за­кові май­же до ву­ха і шеп­та­ла:

- Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. То­му не будіть її, най їй здаєси, що це її си­ни співа­ють…

ДІТОЧА ПРИГОДА

- Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку легко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще не годен.

Сіла, дуже боліло, і лягла.

- Ніби я знаю, куда вночі єї провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.

- Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна: чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі що вадило? Утікали-м, а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...

- Вже не говорять, вже таки вмерли. Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати... А ти не вмієш, а я хлопець, і мені не пасує голосити...

- Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне - та й зараз видить, де жовнір, та бахне кулев у него, а він зараз лягає, так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будуть летіти. А чуй, як брінькають...

- А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидають, шпуриють, але високо, високо, а куля горить, горить, а потім гасне. Граютьси ними, о, як їх бога то!..

- Аді, гармата, гу-гу-гу, але вона в люди не стрілєє, лиш у церкви, або в хати, або в школу.

- Ти гармати аби-с не бояласи. Куля в неї така, як я, завелика, а колеса як млинські. Але ти нічо не знаєш, ти ще лиш ходити ледви знаєш, то я вмію брикати, як кінь...

- Ховайси за маму, о, знов пускає світло, але біле, біле, як рантух, зараз на нас наверне, аді, які ми білі, а вже кулі знов свищуть. Овва, як мене куля трафить, то я ляжу коло ма­ми та й умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вб'є, бо я трафлю сам і дам знати, та вас обоє ву­йко поховає.

- Вже плачеш, ніби то від кулі болить? Лиш дзенькне та вівертить діру в грудях, а душа тов дучков утече - та й по вас. То не так як дома, що слабуєш, що горівков натирають...

- Їсти хочу, богу дєкувати! Я що тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дають! Кажи мамі, ану, кажи. А що, говорять мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а що, не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа, і говорить, і дає хліба, і б'є...

- Насте, бігме, буду бити, що я тобі дам їсти? Ти дивиси на войну, яка вона файна, а рано аж підемо до вуйка та буде­мо їсти борщ... Або чекай, відий, мама мають хліб у пазу­сі... Цить, є хліб у мами у пазусі, на, їж, це-то пажерлива дівка...

- Знов пускає рантух, який же біленький, як сніг. Йде на нас, о! Насте, а тобі що? Го-го, цілий рот кервавий і руки? Ку­ля тебе застрілила? Ой, сарака Настунька, лягай вже коло мами... що меш робити...

- Е, то не куля тебе вбила, то хліб замочивси в крові в мамині пазусі. А то погана дівка, все їсть, як свиня, о, замазала лице і руки кров'ю... Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену? Ану чекай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то 'меш ревіти не своїми голосами, а я ще й наб'ю.

- Вже си наїла, то лягай' коло мами, а я коло тебе, ти всередині, вовк тебе не з'їсть, спи, а я буду ще дивитиси на во­й­ну, та й грійси коло мене...

- А може, куля вже і дєдю убила на войні, а може, ще до ранку і мене вб'є, і Настю, та й би не було нікого, нікого.

Заснув. До білого дня біле світляне покривало дрижало над ними і заєдно тікало за Дністер.

ПІСТУНКА

Сидить мала пістунка Парася й держить у