Читати книгу - "Земля, Василь Стефаник"

Прута і з-над Дністра, як приве­з­ли хлопців до школи. Вони такі тихонькі на міськім ринку, як риба, розкидана по дорозі; гинуть тікати в зелене поле. Мами сидять на возах, плачуть та потихо проклинають наших дорадників, а ми, батьки, радуємоси: та доки, ка­жемо, будемо дурні та панам служити будемо, поки діти не вівчимо, а тоді і панів понагонимо. А геть потім, як діти в школах попідростали, то ми, самі дужі господарі, гомо­ні­ли коло них, як бжоли коло цвіту.

- І той жєль, коли я, як замурований цементом, попав у гли­боку пивницу, зробив із мене такого, що зачєв забувати то, що мене в житю все радувало. Як я кілька день тому почув у собі нову силу, то, господи, відий, все сонце, яке я двигав на собі три покоління, воскресло в мені, всі пшениці, що-м вікосив, ще не молочені. Тепер я богач, ще погодую цілу Україну. Всі морози, що підо мнов жили віки, тепер мене кладуть на ноги. Іду ніби до дітей, стара напхала в торбу всілячини: і це їм, і того їм, не жалує мене, сідлає, як коня. А я замітілями та бурею йду радий, веселий, бо на­переді діти, а назаді біла хата.

- А що вони здорові, ростуть, вчутьси.

- Відпочиваю по дорозі, як дуб, міцно закорінований у зе­м­лі, а галузе під небесами, в школі. Тепер я віджив і ще-м ду­жий, походжу ще по свої дорозі, бо маю доброї, ласкавої ду­ші в собі повну пазуху.

- Гей, як вони всі покінчили школи - тоті наші діти, та як пристали до нас, як ми збилиси до них докупи! Де, моспане, тут вже шандарям дати раду. Сунемо за дітьми тисячами, моцні та розумні. Свої напереді. Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо він все знає. Приповідає нам, що як кождий з нас посидить у кременалі за мужицьку справу, то вже ніколи нічого боятиси не бу­де... А Павлик ледве дише, розповідає завзято тонким голо­сом - геть ніби без надії - про нашу нужду, а там ззаду, від дверей, крикливий Трильовський в биндах, як дівка, та все сварить, а молоді через це все ближче тиснутьси до него. Одно слово: земля по містах дудніла під нами, і не оден панць-кий вугол утік із свого гнізда.

- А як Франко приїхав до мене з молодими ночувати, то жі­нка, хоч як вічів не любила, але не торкотіла на мене в ма­лі хаті, бо виділа, що наші молоді вчені були коло него такі щасливі і ясні, як би він кождому поклав золоте колісце на голову. А я приперси до ясеня в саду та й кажу: «Го­с­поди, ти звеселив світ свій цими звіздами, а нас, бідних мужи­ків, звеселив ти Франком. Будеш мати молитву мою за него щодня».

- А в хаті я єму сказав: «Мені, неписьменному, ваше письмо одно за другим сини читають, старе і нове. Коби вам бог тільки сили дав, аби-сте відшукали всі наші письма, з зе­млі, з старих монастирів і ті, що замуровані в панцьких па­латах. Та нагадуйте і нас, хоть потрохи». На другий день я віз его до колії та здибав якогось пана з кіньми як зміями, але я з дороги не звернув і капелюха не здоймив. Небоже дідичу, я ще не такого пана везу, як ти.

- Ми росли, діти наші множилиси, всі одного духа, та війна богато їх поклала в сиру землю, а всі, що лишилиси, яких ми вігодували і що їх Франко навчив, зробили одну коменду українську, а коменда, каже, має бути Україна. Хто цего часу в нас не видів, тому бог, видко, ласки не вділив.

- Внуки пішли, а я ще і внуку відпровадив, аби в шпиталях ходила за хорими. Ані одно не вернуло. Стара здуріла, мене лихословила, Україну проклинала. Ходив ти, каже, ціле житє по вічах, та й діти заказив, та й пустив їх стрімголов. А діти нібито нічого не кажуть, обминають, що я кості їх дітий порозкидав по всему світу.

- Я вже був і злагодивси йти за внуками, та поляки ймили на границі та притащили додому. Довгі роки сидів я поза вуглами хати та не смів до неї ввійти їсти; зробив собі по­стіль між худобою та там перебував і літо і зиму. Я ог­лух, осліп, їсти не їв, хіба барабольку і трохи води. Так мене світ минав і мої діти.

- Та найгірші то наші, що пішли на службу. Бо як приходи­ть польський жандар та гонить сина на форшпан, то я бе­ру батіг і сідаю, аби-м лиш знав, куди їхати.

- А що, старий, де ваша Україна, а кілько моргів поля ти хотів від пана, а яким міністром мав бути твій внук?

- Глухий,- кажу,- не чую нічо.- То вожу, або дівки з ними, або вулицями смітє закіскую і роблю службу. Але ті наші, що пішли на чужу службу, ніби від мене відвертаютьси, ніби не пізнають, ходять, сараки, як песики, що їх ґазда пустив у чисте поле. Але одна молода професорка таки мене пізнала. Не плаче, не заводить: «Діду Грицю, що буду робити, мій преложоний хоче, аби-м пристала на его віру».- «Не­бого,- кажу,- не йди до них в гості, як вони твоєю вірою гидують, сиди в свої хаті та їж чорний хліб».

- А до вас тепер я маю велику просьбу. Чи я такий здоровий буду довго, чи коротко, бо я відродився... Але як умру, то зараз приїдьте до мене, бо боюси, що як вже буде по ме­ні, то мої діти пообдирають стіни, та Шевченка, та Фра­нка, та всіх наших вони повикидають на під. Вони їм діти помордували, вони на них дивитиси не годні, а як я вже буду лежати в деревищі, то запитайте при людях моїх дітей, чи вони мої ці образи будуть в хаті так шєнувати, як я, чи пообертають лицем до стіни, аби приподобатиси екзекуторам та жандарам. Цей малий внук, він би ще пошєнував моїх приятелів, але де йому ще до сили.

- То як мої діти не схотіли би пошєнувати моїх святих, то купіть шкірену шкатулу та покладьте їх мені на груди. Кажуть, що шкіра не гниє віками. Та ще одну просьбу маю. Лишаю