Читати книгу - "Стрі-чен-ня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щось таке наче мале й…
Волохате чи що.
Може, звір який.
А мо’…
В чортів же я не вірив.
– Ні, – підняв я правицю. – Ні, шановні, послухайте бувалого вояку. Їдьмо правіше. Хто поїде вліво, покладе буйну голову.
– Що ти брешеш! – сердито гримнув той самий бондар Матвій. – Вліво широкий шлях, а вправо – вірна загибель!
– Як хочете! – мовив я, відв’язуючи коня від підводи. – Я їду в гущу боліт. Хто зі мною?
Зі мною поїхали майже всі, лише Матвій із жінкою і ті, кого ми стріли шляхом, повернули вліво.
Десь опівночі до місця нашої стоянки в гайку прискакав вершник – один із тих. Він повів, що на підводи напали і перебили всіх до одного, йому лише вдалося втекти. Невідомо, хто то був, ті нападники – татари, козаки Дорошенка чи Самойловича.
Чи то перекинулись в людей схожі на тих, що перебігали шлях увечері.
Хтозна.
Ранком ми знову вирушили в путь і втрапили в зовсім заболочені місцини.
Я відрахував першу добу.
Одна підвода врешті втопилась у болоті, ми з півдня її витягували.
Марно.
Мірошник Семен та його дружина Мотрона дуже лаялись на мене, а я не вельми вже на те й зважав. Мене більше непокоїло швидке спадання сутінок.
Я призначив вартових на ніч і сам ніц не спав.
Люди воліли мінятись по півночі, бо дуже стомились.
Я погодився.
І це була перша моя помилка.
Тих, хто заступали вартувати після полуночі, вже не можна було збудити – вони всі повмирали.
Так як від удушення зі слідами довгих кігтів на шиях, але ж їх нібито ніхто й не душив. Я сам ходив між сплячих і бачив, як ті мирно дрімали. Хоча дивний шурхіт у хащах мене трохи насторожував, але я не звернув на те уваги. А при тому шурхотові сама ніч була глупа і темна – без єдиного звуку, ні сичів, ні жаб у болотах чути не було.
А зорі сяяли угорі холодним мертвецьким світлом – наче чатували на нас з вишини.
Померло загалом п’ять чоловік.
Я велів більше вночі не спати.
– Спати будемо вдень, поперемінно. Руху припиняти не можна, це може бути ще більш небезпечним.
– А вартові? – спитала мене заплакана Мотрона. Її Семен вмер сеї ночі.
– Вартові не поможуть! – сухо мовив я.
– Але чому? – у розпачі терзала мене за плече бідна жіночка.
– Я не знаю, люди! – крутнув я головою. – Просто ця нечисть. Ці демони. Я так думаю, що вони існують тільки в наших снах. Шерстисті, – додав я нащось, і дівчинка-підліток задрижала.
А я згадав – те, що перебігло дорогу, наче також було в шерсті.
І з кігтями.
Чи то, мо’, безсонна ніч далась взнаки.
У будь-якому випадку до ночі наче всі повисипались.
На ночівлю стали в рідких хащах коло якоїсь заболоченої річечки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.