Читати книгу - "Долина страху, Артур Конан Дойль"

має щонайменше двадцять рахунків у різних фінансових установах. Значна частина коштів розміщена, либонь, за кордоном, швидше за все в Німецькому або Ліонському банках.

Мак-Дональд слухав дуже уважно, але шотландська практичність змусила його перервати мого друга.

— Погодьтеся, містере Голмс, ви дещо відійшли від теми. Поки що ми знаємо тільки, що є якийсь зв’язок між професором і злочином у Бірлстоуні. Такий висновок ви робите із застереження, отриманого вами від якогось Порлока. Які ще припущення можемо зробити?

— Можемо припустити можливі мотиви злочину. Вам слід знати, що Моріарті тримає своїх підопічних у залізних лещатах. Дисципліна, яку він запровадив, просто вражає. Єдине можливе покарання в його кодексі — смерть! Це дає підставу припустити насамперед, що вбитий Дуґлас зрадив свого лідера, тож його покарали. Коли про нього дізнаються інші, то страх смерті ще дужче зміцнить дисципліну. Про долю, призначену Дуґласу, заздалегідь дізнався один із другорядних членів зграї, і він повідомив про це мені.

— Це лише здогад...

— Та ні, це одна зі звичайних махінацій Моріарті. Там був грабунок?

— Я про таке не чув.

— Якщо був, то це свідчить проти першої гіпотези й на користь другої. Моріарті міг бути залучений до справи обіцянкою частки від прибутку або керувати нею за оплату готівкою. І те, й інше однаково можливо. Але як би там не було, відповіді на всі запитання маємо шукати саме в Бірлстоуні.

— У такому разі — гайда в Бірлстоун! — погодився Мак-Дональд і підвівся з крісла. — Хай йому грець! Уже піз­но, джентльмени, тому на збори маємо всього кілька хвилин.

Голмс і я підвелися й почали вдягатися.

— Містере Мак, дорогою розповісте нам про всі відомі вам деталі...

Інформація ця була достатньо мізерною, але все ж з’ясувалося, що справа, яка очікувала нас, виявилася винятковою. Вислуховуючи сухі й на перший погляд незначні подробиці, Голмс пожвавився, час від часу потирав руки й хрустів тонкими пальцями. Місяці бездіяльності залишилися позаду, і тепер нарешті його чудовим здібностям знайшлося гідне застосування. Голмс зовсім змінився: очі його виблискували, і все тонке нервове обличчя ніби сяяло внутрішнім світлом. З напруженою увагою слухав він коротку оповідь Мак-Дональда про те, що нас чекало в Сассексі. Письмове повідомлення з викладом подій інспектор отримав із першим ранковим потягом. Місцевий поліційний офіцер Вайт Мейсон — його особистий приятель; це пояснює, чому Мак-Дональд отримав повідомлення швидше, ніж це зазвичай відбувається, коли когось із Скотленд-Ярду викликають у провінцію.

«Любий інспекторе Мак-Дональд, — наголошував Мейсон у листі, — офіційне запрошення Ви отримаєте в окремому конверті. Я ж пишу Вам приватно. Телеграфуйте мені, яким потягом зможете приїхати в Бірлстоун, і я зустріну Вас сам або, якщо буду зайнятий, доручу комусь. Випадок дуже дивний. Приїжджайте, будь ласка, не гаючи ні хвилини. Спробуйте, якщо вдасться, привезти й містера Голмса, він знайде тут чимало цікавого. Можна подумати, що вся картина розрахована на театральний ефект, якби в її центрі не було вбитої людини. Даю слово честі: надзвичайно дивний випадок».

— Ваш приятель, здається, не дурень, — зауважив Голмс.

— Атож, сер, наскільки можу вважати, Вайт Мейсон дуже діловий чоловік.

— Гаразд, що ще можете повідомити?

— Нічого. Подробиці він розповість нам при зустрічі.

— Як же ви дізналися ім’я Дуґласа й те, що його вбили звірячим чином?

— Про це йшлося в офіційному повідомленні. У ньому не згадується слово «звірячий». Це — неофіційний термін. Там назване ім’я Джека Дуґласа. Зазначено, що причина смерті — поранення в голову й що знаряддя вбивства — мисливська двоствольна рушниця. Повідомляється також і час злочину: незабаром після півночі. Далі додано, що ще нікого не заарештували. Наприкінці сказано, що випадок непересічний і що вся ситуація дає можливість робити найрозмаїтіші припущення. Це вже все, містере Голмс, що наразі маємо.

— У такому разі, містере Мак, з вашого дозволу, ми на цьому й зупинимося. Мені треба поміркувати.

Розділ 3. Бірлстоунська драма

Нарешті в мене з’явилася можливість описати події, що сталися в Бірлстоуні, розташованому на північ від Лондона. Цілі століття це містечко перебувало в занедбаному стані, але за останні роки його мальовниче розташування привернуло заможних міщан, котрі тепер володіють віллами посеред навколишніх лісів. У самому Бірлстоуні з’явилася маса крамниць, які обслуговують значно зросле його населення.

За півмилі від центру Бірлстоуна, у старому парку з безліччю величезних буків, розмістилася старовинна садиба. Час­тина цієї солідної будівлі постала в часи перших хрестових походів. Споруда відчутно постраждала від вогню 1543 року, але дещо все ж уціліло, і незабаром на місці руїн феодального замку піднявся цегляний будинок: з черепицею на даху та вузькими віконцями, він виглядає так само й нині, яким його створили на початку XVII століття. Із двох ровів, що колись захищали маєток войовничих феодалів, один наповнений водою. Тому єдиний шлях до будинку — через підйомний міст, який підіймають на ніч й опускають щоранку. Таким чином садиба щоночі перетворюється на своєрідний острів. Цей факт мав прямий стосунок до таємниці, що привернула незабаром увагу всієї Англії.

Сім’я, що проживала в садибі, складалася з двох осіб: Джека Дуґласа та його дружини. Дуґлас, судячи з розповідей, мав близько п’ятдесяти років, ставний, із мужнім обличчям, великою щелепою, пронизливими сірими очима та сивими вусами. Він був із усіма привітний, але щось у його манерах залишало враження, ніби в минулому йому доводилося обертатися в набагато нижчих колах. Чоловік мав багато золота, подейкували, що він здобув його на каліфорнійських копальнях. Добре ставлення до нього зміцнилося також завдяки репутації відчайдуха. Так, під час пожежі Дуґлас здивував усіх відвагою, з якою кинувся в палаючий будинок рятувати майно вікарія — уже після того, як пожежна команда визнала цю справу безнадійною.

Його дружину також добре знали жителі Бірлстоуна, хоч англійці, особливо селяни, неохоче зближуються з чужинцями. Місіс Дуґлас провадила доволі замкнутий спосіб життя. Було відомо, що вона познайомилася з Дуґласом у Лондоні, коли він овдовів. Це була вродлива жінка, струнка, смаглява, років на двадцять молодша за свого чоловіка — різниця, яка, здавалося, ніяк не впливала на їхнє родинне щастя. Лише найближчі знайомі помічали, що між подружжям не існувало взаємної довіри, мабуть, після того, як дружина щось дізналася про минуле чоловіка. Крім того, місіс Дуґлас явно нервувала, коли її чоловік пізно повертався додому.

Була ще одна особа, перебування якої під дахом Дуґласа збіглося з цією трагедією. Це — Сесіл Беркер із Гемстеда. Його огрядну постать часто можна було бачити у Бірлстоуні, позаяк там він був бажаним гостем. Вважалося, що лише він знав таємницю минулого містера Дуґласа. Зі слів Беркера дізналися, що він познайомився з Дуґласом в Америці та пережив разом із ним важкі часи. Беркер здавався людиною вельми заможною. Він був молодший за Дуґласа, років сорока п’яти, широкогрудий, із гладко виголеним обличчям і густими чорними бровами. Він полюбляв гаяти час у прогулянках та поїздках околицями з Дуґласом або з його дружиною. «Добрий, щедрий джентльмен, — відгукувався про нього дворецький Емс, — але