Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

які старий почав нав'ючувати на коней і прив'язувати. Йому мовчки допомагав підліток. Спини коням накрили грубим сукном і шкурами. Коли все було готово, старий ще раз заліз у курінь і через хвилину повернувся звідти при зброї. За поясом стриміли в нього товстий, як молот, топірець і короткий, в шкіряних піхвах, ніж; на одному плечі — лук, на другому — праща; невеличку дерев'яну палицю з прикріпленим до неї кременем він прилаштував попереду себе на коні. Хлопець також підняв свою зброю з землі, ніж причепив до пояса, топірець узяв у руку і легко скочив на коня. Старий ще раз оглянув місце ночівлі, щоб перевірити, чи, бува, чого не забули, помацав руками, чи добре прив'язані сакви, і, підвівши свою конячину до поваленого дерева, спритно скочив на неї.

Вже мали вони рушати, і старий почав роздивлятися, кудою проїхати, коли з гущавини навпроти них, обережно розгортаючи ліщину й калину, непомітно висунулась чиясь голова. Двоє ясних очей дивились на подорожніх. З-за віт було видно лише біляве волосся, молоде обличчя з ледь помітним пушком, білі зуби в напіврозкритому від здивування роті.

Подорожній тим часом поглядав то на сонце, то на течію річки. Вздовж її берегів і сліду не було дороги. Здавалося, він роздумував — переправитись йому через річку, вирушити за течією чи проти неї. Коні вже з нетерпінням рвались уперед, повернувшись на схід; старий подумав трохи, зміряв очима луг, трясовину і бір, потім звернув на піщаний берег, туди, де напували коней. Зупинившись, він, певне, обмірковував, чи знайде тут брід, бо очі втупив у воду, ніби виміряв її глибину. Був би зараз помітив і голову ту в кущах, що стежила за ними, але вона спритно сховалась, тільки віття опустилося й затремтіло. Поволі коні заходили в воду; тут не було ні грузько, ні глибоко, вода сягала їм до черева; здавалося, що вони попливуть, але раптом вийшли на піщану обмілину, і ось уже й протилежний берег. Обидва подорожні вибрались з води, ледь замочивши ноги.

По тому березі, який був трохи вищий і сухіший, зручніше було їхати, але тут, у гущавині, щось дивно зашелестіло… «Мабуть, сполоханий звір», — подумав подорожній.

Навколо, окрім місця, де вони ночували, й сліду не було людського; незайманий бір — справжній праліс — буйно ріс аж до неба; височіли товсті, стрункі дерева з сухим гіллям унизу і з зеленими кронами вгорі. Де-не-де виднілися звалені бурею, напівзогнилі, з майже обдертою корою стовбури, погнуті бурею молоді деревця і сухі від дряхлості, порослі мохом, ніби одягнені на старість у хутро, велетні.

Вершники їхали далі. Недалечко на узгір'ї щось забіліло. Під дубом лежав вижолоблений, у вигляді чаші, камінь, над ним стояв другий — товстий і незграбно обтесаний… Чиясь невправна рука видовбала на ньому ніби схоже на людське, але із страхітливими рисами, обличчя, з насунутою на лоба шапкою. Старий стримав коня, помітивши біля дороги знак, озирнувся і, минаючи, плюнув на нього з погордою.

В цю ж мить з кущів почувся дивний свист, і дерев'яна стріла застряла на грудях у грубому сіряку старого. Тільки-но він відчув удар і повернув голову, не знаючи, що йому робити: братись за зброю чи тікати, як скрикнув хлопець. Друга стріла влучила йому в ногу. А з лісу долинув сміх, якийсь дикий, страшний сміх, ніби виття звіра або крик людини… Потім регіт прокотився луною, і все замовкло. На камені зверху сиділа сорока і, піднявши крила, застрекотала, вторуючи сміхові, і металась, ніби й вона погрожувала.

Коні, сполохані цими голосами, прискорили ходу, але ворога вже не видно і не чути. У лісі панувала тиша, тільки врочисто шуміли дерева.

Старий вершник мчав далі риссю, весь час підганяючи румака, а хлопець, витягши стрілу з ноги, поспішав за ним, припавши до шиї свого коня… Так промчали вони кілька стай і нарешті, не чуючи й не бачачи погоні, притримали коней. Лише тоді старий озирнувся на хлопця і помітив, що той, зблідлий, із стиснутими вустами, з виряченими очима, припав до коня. У старого не було навіть часу звільнитись від стріли, що стирчала з грудей. Пробила вона сукно і, видно, застряла в тілі, бо хоча від швидкої їзди і зігнулася, й схилилась додолу, але все ще трималась. Лише тут, на галявинці, старий зупинив коня, глянув на стрілу і вміло її смикнув, скрикнувши від болю, потім оглянув з цікавістю і всунув до шкіряного мішка, що був у нього за плечима.

Вістря стріли було зроблено з білої кістки, на ньому червоніла кров.

— А щоб їх грім побив і… буря рознесла, — пробурчав рудий. — Десь у кущах ховалось око, що стежило за нами і помстилось за ідола… Гердо, ти поранений в ногу?

Хлопець злякано, мовчки показав на скалічену ногу. Рана в нього була глибша, ніж у старого: полотняне шмаття не затримало стріли.

— Це нічого. Одна стріла, та ще й полянська, — пробурмотів старий, — вони не отруюють стріл. Я боявся, щоб там більше не було розбійників. Один не страшний. Не наважувався напасти, побачивши, що ми озброєні… Але він може покликати інших, наробити галасу… Треба тікати…

Рудий глянув на сонце.

— Тримайся за коня і пускай його за мною… Треба поспішати, щоб нас не захопили зненацька, поки не доїдемо до знайомих. Опівдні будемо на місці.

Хлопець мовчав, старий ще щось бурмотів; потім подивився вгору, підстьобнув вірьовкою коня, і вони помчали гущавиною, по бездоріжжю, весь час тримаючись берега, — їм річка була за дороговказ.

Вони все їхали дикою хащею, незаселеною, глухою. Якось вдалині, над водою, помітили людську голову з темним збитим волоссям і помахи рук. Але коли почувся кінський тупіт, голова зникла, лише кола пішли по воді. А як тільки від'їхали, голова знову виринула з глибини… На чорному волоссі жовтів вінок із латаття… Очі дивилися їм услід… Трохи далі нісся за течією, мов лушпинка, невеличкий човник; над ним біліло вітрило… Коли почувся тупіт, вітрило було спущено на дно, і човник, наче вуж, вповз між очерет, лози і прибережні зарості, так що тільки верхівки загойдалися… Кілька сполоханих качок зірвалося летіти, витягнувши шиї… Полетіли ключем кудись далі… Потім знову плюснули у воду.

Подорожні весь час мчали берегом — то швидше, то повільніше, — двічі напували змучених коней і їхали далі без спочинку, а сонце підбивалось все вище й вище, припікало все сильніше й сильніше. Хоча в лісі було свіжо й прохолодно, від луків і прибережних пісків тягло