Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

Ми можемо нескінченно вишукувати нових і нових прототипів, досліджуючи біографію Агати Крісті. Вона була уважним спостерігачем і саме тому її персонажі, ввібравши характери й звички реальних людей, виглядають такими повнокровними — всі, від лорда до дантиста. Водночас, численні мандри авторки дозволяють вписувати детективний сюжет як у звичну їй панораму невеликого англійського містечка, так і в гамір лондонського Сіті чи навіть в екзотичні декорації Близького Сходу й тропічних островів. У 1923 році сім’я Крісті, залишивши свою чотирирічну донечку Розалінд під доглядом тітки Марґарет, відбуло у кругосвітню подорож (для Арчі це було робоче відрядження у складі делегації Британського торгового представництва). Південна Африка, Родезія, Австралія, Нова Зеландія, Гаваї (обоє займалися серфінгом), Канада та США — багато місць, які вони відвідали, та ще більше людей, яких зустріли там, потім перекочують у романи Агати. Заперечите, адже в «Автобіографії» сама Крісті каже, що лише одного разу списала персонаж із натури? Не вірмо їй тут — у неї нема жодної вигаданої постаті! Інша справа, що в оповіданнях та романах усі вони далі житимуть і вмиратимуть так, як того захоче сама авторка.

Другий чоловік Агати Крісті — Макс Мелловен, до речі, також служив льотчиком, але вже під час Другої світової. Проте важливішим є те, що він був відомим археологом. Після їхнього одруження у 1930 році Агата супроводить чоловіка майже у всіх його експедиціях, що змушує Пуаро та Гастінґса покинути їхню затишну лондонську квартиру й вирушити на Родос, у Єгипет і Месопотамію.

Як і в усіх інших письменників, біографія Агати Крісті складається із двох частин — життєвої та творчої. У цьому випадку перша має на другу колосальний вплив. У яких обставинах та серед яких людей не опинялася б авторка, її свідомість одразу ж починала перетворювати життєвий матеріал на сюжети. Чому ці історії ставали такими жахливими? Про це я спробую поміркувати далі. А поки що коротко повернемося у дитинство письменниці: там знаходимо три вельми важливі моменти, які підштовхнули юну Агату до письма.

Мати авторки, Клара Бемер-Міллер, та її сестра Марґарет (Мадж) любили читати й привчили до цього малу Агату. Англійський середній клас, до якого належала майбутня письменниця, взагалі поважно ставився до писемної культури. Утім не тільки читання, а й письмо у вікторіанській Англії (так-так, Агата Крісті — типова вікторіанка!) були лише доброчесними звичками. Сама письменниця каже, що в дитинстві придумувати історії було для неї такою ж розвагою, як і вишивати подушечки.

Тому перша спонука до творчості у її житті виглядатиме нам трохи дивною. В один із дощових днів мати заходить до десятирічної доньки в кімнату й каже: «Тобі нудно, Агато? То напиши оповідання!» У той момент ніхто з них двох навіть не підозрює, ким стане ця дівчинка потім. Тоді ще не йдеться про жодну геніальність — просто це ще одна гра, щоб урятуватися від тривіальності буднів.

Далі — Мадж. Сестри грали у жахливу гру: вони уявляли, що в них є ще старша сестра, котра (ох, ці вікторіанські кліше!) збожеволіла і її замкнуто на горищі. Пізніми вечорами Старша сестра (її роль, природно, виконувала Мадж) блукає родинним будинком в Ешбері та, врешті, обережно стукає до дверей Агати: «Відчини, Агато, — каже Мадж страшним голосом, — це я, твоя Старша сестра!» Думаєте, маючи таку гру в дитинстві, можна писати щось іще, крім детективів та трилерів?

Мадж, за свідченнями самої Агати Крісті, писала вправніше, ніж її молодша сестра. Вони віршували (в Агати є вірш про перший побачений трамвай), обмінювалися невеличкими елегантними новелками, повними дівочих уявлень про світ. Мадж думала з часом написати щось серйозне, проте після одруження, на відміну від Агати, писати покинула. Натомість сама Агата про велику літературу не думала. Сестри читали й розважальну, як тоді вважалося, літературу: поміж іншим і детективи Едґара По, Артура Конан Дойла, Ґастона Леру, який згодом вплине на Жоржа Сіменона. Одного разу, прочитавши новий роман Леру, Агата сказала Мадж, що якщо писатиме, то хіба що такі тексти. Мадж розсміялася: «Агато, тобі ніколи не написати детектив! Можемо закластися». Це умовне парі, як пише сама Крісті, було відправною точкою самоусвідомлення її як авторки: вона вирішила довести, що зможе.

Пружина рішучості стискалася, але вистрелила більш ніж через 10 років: перший роман письменниці «Загадкова пригода у Стайлзі» з’явився у 1920 році й одразу мав успіх (про 4 роки безплідного штурму видавництв до цієї публікації скажемо далі). До 1926 року вийшли друком ще два романи: «Таємничий супротивник» (1922) та «Убивство на полі для гольфу» (1923). Проте на той час Агата Крісті стала вже настільки популярною, що коли інсценувала власне викрадення, її кинулися шукати вся британська поліція, журналісти та сам Артур Конан Дойл! Утім це сумна сторінка: того року померла її мати, коханий чоловік зажадав розлучення, а фінансове становище після купівлі будинку залишалося складним. У письменниці стався нервовий зрив, вона покинула все й заховалася від світу в малому готелі під чужим іменем. Репортери знайшли утікачку через 10 днів, і вона змушена була повернутися. Агата Крісті тоді змогла піднятися над обставинами й знову почати писати. Але, можливо, саме через розлучення з чоловіком зазнає краху один із її творчих винаходів — сімейна пара детективів Томмі й Таппенс. Упродовж усієї творчої біографії, вигадавши цих персонажів уже у другій своїй книзі, письменниця надалі виводить їх лише в одній збірці оповідань та ще у трьох романах (для порівняння, про міс Марпл є 12, а про Еркюля Пуаро — 33 романи). Словом, на сімейних розслідуваннях поставлено крапку, проте через чотири роки після особистої драми з’явиться міс Марпл — самостійна, спокійна, рішуча. Як же створювати такі сильні й життєподібні постаті? Як вигадувати такі захопливі й динамічні сюжети? Надійшов час Герцогині розповісти про все самій.

Літературні рецепти Агати

Час і місце письма

Окремої книжки про письмо Агата Крісті не написала. Проте її «Автобіографія» 1965 року, поруч із неймовірно цікавими епізодами її приватного життя, містить достатньо спостережень, що стосуються загального бачення і конкретних алгоритмів її творчості. Утім нам доведеться все ж іти від побуту й до побуту: від порад авторки про, скажімо, практичну організацію творчого процесу, через загальні роздуми про значення літератури — аж до конкретних письменницьких порад про творення тексту і взаємодію із літературними агентами, видавництвами та літературним світом загалом.

Однак головне, що