Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

материнська любов — саме така. Заміть фантазувати про моє блискуче майбутнє разом зі своїми подружками мама стенає плечима і каже: «І що? Я так м’язи треную!»

Восени я йду до школи і збираюся все слухати, все записувати й одержувати гарні оцінки, однак триматимуся скромно — поки що інші не повинні здогадуватися, що король — це я, єдине можливе Сонце і єдиний Син, Дитя Ґуґла і Господа, безсмертний і всемогутній Син Мережі. Якщо перевернути WWW, вийде МММ — тож, окрім Моєї Мега-Мами, якій я дав підказки, ніхто не підозрює про глибину і казковий блиск мого мозку, що одного чудового дня врятує всесвіт.

Моя єдина вада — родима пляма на лівій скроні. Вона велика, мов четвертак, кругла, брунатна і м’яка на дотик. Звісно, не аж який недолік, однак тіло — це храм, а з Соломонового храму слід прибирати навіть найменші вади, тому мама записала мене на хірургічне видалення у липні. Тато був проти, але в липні він, певно, буде в Іраку.

Війна в Іраку закінчилася понад рік тому, однак там загинуло чимало американських солдатів. Щоразу, як тато про це думає, це страшенно дратує його, тож мама намагається делікатно змінити тему і спрямовує його думки на щось приємніше. «Клясти те, чого не можеш змінити, — справа марна, Рендалле, — каже вона. — Кожен на своєму рівні робить усе заради безпеки у світі. Президент Буш виконує свою роботу, ти — свою, я — свою».

Мамина робота — це моя безпека, і, здається, у нас найбезпечніший на планеті будинок. Усе влаштоване заради безпеки дітей, — пояснила вона мені кілька тижнів тому. (Мама завжди наполягає на тому, щоб казати мені все чесно, якомога зрозуміліше, нічого не приховувати, і коли вона мені щось каже, то я вже про це знаю — так, ніби винайшов сам).

— Це просто здоровий глузд, — каже мама. — Ми прагнемо захистити тебе, то що маємо робити? Ну, як ти сам вважаєш?

Я намагаюся вгадати.

— Надягти на мене курточку, коли йде дощ?

Вочевидь, це неправильна відповідь, однак тато намагається повернути розмову в інший бік.

— Авжеж, краще надягти курточку, ніж брьохатись у багні! — жартує він.

— Ні, — веде далі мама, не зважаючи на татів жарт. — Тут не в погоді справа, а у нашій хатинці. Ми зробили все, щоб для тебе вона була безпечною.

— Так, ми не були певні у її певності, — підхоплює тато, — але й не були певні в її непевності. Бо де набратися певності?

Мама усміхнулася, бо тато намагався бути дотепним, але її усмішка водночас натякала, що перебивати її не варто. Тоді вона попросила мене назвати все, що було зроб­лено задля безпеки «хатинки». Наприклад, батьки щільно закрили всі розетки, аби я не пхав у них пальці і щоб від струму волосся на моїй голові не ставало дибки, а очі не лізли з орбіт, мов у кота в мультфільмі чи у злочинця, якого Президент Буш засудив до страти на електричному стільці. Батьки обладнали кути кожного столу і барної стійки пластиковими кружальцями, щоб я не вдарився головою, не отримав жахливу рану, з якої б цебеніла кров, і мене б перевезли до лікарні, і наклали шви, а вони сиділи б поруч, біля ліжка, і билися головою об стіну від страху й відчуття провини. Також батьки заблокували важелі, які вмикають плиту, аби я випадково їх не ввімкнув і не обпікся, запхавши руку у полум’я і підпаливши штори, через віщо може згоріти вся хатинка, а я можу позбутися частини шкіри (достоту солдат в Іраку) серед руїн, тим більше що тато якраз підписав нову угоду про іпотеку. Навіть подбали про вбиральню — кришка на унітазі не може впасти на мій пеніс, поки я пісяю (певно, це дуже боляче). Коли хочеться какати, треба кликати маму, щоб вона відчепила застібку й обережно опустила кришку.

Мамі відомо все завдяки курсам «Стосунки між батьками і дітьми». Там ішлося не тільки про те, як убезпечити ваш будинок, а й багато про що інше — скажімо, про повагу до ваших дітей, про те, що до них варто дослухатись, а не мати за дурнів (як вважали раніше), і треба сказати, що мама ніколи не мала мене за дурня. Наша історія дещо нагадувала історію Марії та Ісуса: Марія ніколи не пішла б супроти сина, бо знала про його покликання, тож вона й вирішила тримати все при собі і ховати в своєму серці. Різниця тільки в тому, що я не збираюся завершувати своє життя на хресті.

Коли день хилиться до ночі, мама завжди приходить до мене, сідає на ліжко, і ми разом молимося. Вигадуємо різні молитви на свій манір: Господа можна попросити про мир в Іраку, про те, щоб іракці повірили в Ісуса, можна також побажати здоров’я і щастя близьким, можна подякувати Господові за такий чудовий квартал. Молитва — це ніби коротка розмова між мною і Господом, хоча його відповідей не чути — у них треба вірити.

— Для мене ти найцінніша істота на світі, — одного вечора, виходячи з моєї кімнати, мовила мама.

— Цінніша за тата? — поцікавився я.

— О, та тут нема чого порівнювати! — відповіла вона сміючись, і я не знав, що означав той сміх, але склалося враження, що то було «так».

Гадаю, мама сприймає тата як годувальника родини й хатню підмогу, вони разом обговорюють такі важливі речі, як новий ремонт у кухні, — та водночас мама дуже переймається татовими вадами. З татом буває — іноді він зненацька скаженіє. Наприклад, минулого жовтня ми втрьох поїхали до національного парку секвой[2], стояла чудова осіння днина, всі були в гарному настрої і крокували вздовж шосе, тримаючись за руки. Природа довкола була така прекрасна, що тато пригадав часи, коли жив на узбережжі, і повів розповідь про мандрівку зі своїм батьком до штату Вермонт, де вони заночували просто неба, однак мама весь час його перебивала, адже вона нас так сильно любить і не хоче, щоб нас переїхало якесь авто, тож коли вона чула наближення автомобіля, навіть якщо він був далеко, то казала не сходити зі шляху, і врешті-решт у тата урвався терпець:

— Гаразд! Ми зрозуміли, годі.

— О, коханий, даруй! Закінчуй свою історію, — сказала мама. — Просто маємо переконатися, що Соллі розуміє, наскільки небезпечно сходити з узбіччя, коли чуєш гуркіт двигуна, ось і все.

Однак тато відмовився доказувати, що сталося того дня у Вермонті.

Іншим разом ми були вдома, батьки вже повечеряли, але я все не