Читати книгу - "Вендета по-українськи"

Наливайко витягнув з кишені хустинку і протер скельця окулярів. Потім звернувся до слідчого:

– Юрію Івановичу, ви ознайомили понятих з їхніми правами й обов’язками?

– Так, Степане Степановичу, ознайомив.

– До протоколу все внесли як слід? План намалювали?

– Вніс, малюю. Хочете подивитися?

– Ні, не тепер. Потім, коли підписуватиму. Біда, яка біда! – схопився за голову прокурор, думаючи про те, що треба якось повідомити про нещастя дружину Штима. А що він їй скаже? Марії Василівні, директору школи мистецтв, Марієчці, як ніжно називав дружину колишній приятель Наливайка? А ще голові міста потрібно сповістити, зателефонувати обласному начальству. Хто його знає, як воно далі повернеться. Обласний прокурор – людина нова, необтерта. Ще тепла, не акліматизувалася. Ніхто не знає, що в нього на гадці. Не за горами й кадрові переміщення. Почнуться перевірки, комісії… І поніс же його дідько аж у мікрорайон! Мало справ, грошей. Тобі завше було мало. І грошей, і молодиць. Тепер маєш – дві кулі в голову. Ще й горлянку перерізали. Доведеться зашивати та комірець сорочки до голови підтягувати, аби люди не побачили, коли ховатимуть. А Марієчка як плакатиме… Серце у Степана Степановича боляче защеміло. Не байдужий був до дружини колишнього товариша ще за часів комсомольської юності. Гарна жінка, мудра… Але хто наважився? Хто посмів таке вчинити? Як Штим опинився тут уночі? До кого йшов, чому саме в цьому під’їзді?

Наливайко зиркнув угору. П’ятиповерховий, років десять-п’ятнадцять тому збудований будинок мотозаводу. Поряд іще один, здається, суконної фабрики. Навпроти теж дім котрогось із заводів. Робітничий квартал, хто з мешканців міг тебе зацікавити? Що спільного з тобою, інтелігентом, депутатом, керівником одного з найбагатших підприємств міста з пролетарським загалом, з цими жалюгідними, засмиканими нестатками, людьми? Депутатські обов’язки? Не схоже, щоб ти уночі дибав аж на околицю міста. Знаючи твої смаки, не віриться, щоб якась молодичка з суконної фабрики зацікавила. Тоді що тебе сюди привело?..

А тим часом оперуповноважений карного розшуку Анатолій Журба збирав свідчення мешканців під’їзду. Ніхто не бачив, ніхто не чув пострілів, усі спали. Тільки бабуся з четвертого поверху десь опівночі, коли сиділа в туалеті, чула, як гавкнув сусідський пес Тризор, а потім підійшла до вікна на кухні, щоб подивитися, яка температура на вулиці, бо по телевізору обіцяли – мороз буде. Підійшла і побачила, що навпроти їхнього дому стояв легковик. Яка марка машини, колір, що кинулося у вічі? Не пам’ятає, бо авто стояло боком і далеченько, а що габаритні вогні не горіли – точно знає. На тому місці воно кілька вечорів поспіль стояло, ви у Стефи з другого поверху запитайте, чи не її залицяльника машина. Правда, вчора авто боком стояло, а раніше – передком до під’їзду.

Стефа Сокальська, дев’ятикласниця середньої школи номер вісім, була вдома. Побачивши у вічко дверей співробітника карного розшуку, перелякалася мало не до смерті. Довго не відчиняла, хоча про вчинений злочин знала – виходила на вулицю подивитися. Батьки того вечора поїхали в село до родини на празник, її не взяли, бо вранці треба до школи. Засвідчила, що вчора її ніхто не підвозив, сиділа вдома, вчила уроки. Прізвищ знайомих хлопців назвати не змогла. Їх у неї троє з машинами. Як їх звуть, пам’ятає: Вадим, Славко та Ігор. Журба відзначив: дівча гарне, але не зовсім щире. Відклавши на потім вивчення Стефиного оточення, перевів увагу на власника пса Тризора. Так, справді, німецький дог десь опівночі покинув свій килимок біля ліжка і довго вовтузився біля вхідних дверей, кілька разів гавкнувши. Але він, власник, сорокарічний холостяк Петро Петрович Ярмаш не надав поведінці собаки належної оцінки. От, якби знав, що трагедія трапиться… Щось у підстаркуватому парубкові оперативника насторожило. Підсвідомо, інтуїтивно, як детектива з семирічним досвідом роботи. Що саме, він Наливайкові не міг пояснити, та й не дуже хотів, але відчував, що Петро Петрович Ярмаш не все сказав, а ще, холодні, розумні, трохи насмішкуваті очі наводили на думку детальніше ознайомитись з особистістю власника німецького дога. Втім, пана прокурора більше цікавив мешканець квартири номер сімдесят чотири – слюсар мотозаводу Микола Барбірош, який виявив труп і зателефонував до міліції. Тому Наливайко доручив слідчому прокуратури уважніше до нього придивитися, звичайно, після першочергових і нагальних слідчих дій.

Тримався чоловік напружено, раз по раз припалюючи цигарку, котра гасла, мабуть, тютюн вогкий був, і говорив плутано, трохи заїкаючись, ковтаючи кінцівки фраз. Ясна річ, не кожному випадає вранці побачити мертву людину в під’їзді свого будинку, і тому поведінка слюсаря була логічно виправданою, враховуючи його настрашений стан. Одначе переляк аж ніяк не був причиною, аби людина, відтворюючи свої почуття і вчинки, говорила інше, а простіше – брехала, не хотіла казати правду. Чому, запитав себе Юрко? Виходить, на те є якась невідома причина, котру він намагається приховати від слідчого.

– Я штовхнув двері, а вони не піддають-ться. Наче їх з того боку хтось трим-мав. Я дужче натиснув і побачив но-ноги… – детально розповідав Микола Барбірош слідчому прокуратури, а сам боровся із собою: казати про долари чи ні? Одразу не зізнався, на всі запитання відповідав по кілька разів. Потім слідчий пішов до трупа ще з двома і тим, що з відеокамерою, щось вони там міряли, писали, рахували, кишені у вбитого вивертали, двері оглядали, стіни, а його залишили на добру годину в авті, попросивши викласти все на папері. В машині – столик, папір, ручка, попільничка, усе чин-чином.

А то знову підійшов і почав мучити. Такі каверзні запитання ставить: «Чи ви сьогодні вмивалися?» – «Звісно, вмивався, не було такого дня, щоб невмиваним на роботу йшов». «А чому не голились уранці?» – «Жилетки» скінчились, нових не встиг купити».

Микола хотів додати: «І не скоро куплю, бо на хліб зарплати не вистачає. Стару бритву «Харків» думаю перебрати, бо яким дідьком голитимуся? Яке його діло, чи вмивався, голився? Ще б запитав, чи з Мар’яною цієї ночі бавився? Нудний тип, прискіпливий. Накульгує на ногу, мабуть, у якусь оказію втрапив. І блідонький на лиці. Більше на рекетира схожий, ніж на слідчого. Коротко підстрижений, високий, дужий, плечі квадратні, м’язами так і грає. Очі гострі, наче наскрізь бачить, і вигляд такий, ніби у вухо, якщо не так скажеш, ось-ось вцідить. Хитрий, зараза, як лис. Певне, щось запідозрив. Треба було про долари одразу сказати. Тепер назад не покрутиш – поїзд рушив. «Чому так пізно зізналися? А якою рукою брали, лівою чи правою?» Дивакуватий трохи, хоча запитує культурно, ввічливо. Якщо