Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

тілом і мусив заново опановувати його функції, так що пересування перетворилося на свідомий процес, а кожну дію доводилося дрібнити, унаслідок чого чоловік втратив спонтанність і плинність руху. Він виглядав, як маріонетка, що вчиться ходити без ниточок.

Усе у Пітера Стіллмана було біле. Біла сорочка з розстібнутим комірцем, білі штани, білі черевики, білі шкарпетки. Тонке лляне волосся спадало на блідий лоб і видавалося майже прозорим. Під шкірою просвічували блакитні вени, майже такого ж кольору, як його очі: молочна блакить, ніби хтось змішав кольори неба і хмар. Квінн уявити не міг, як до такого чоловіка заговорити. Присутність Стіллмана мовби веліла зберігати тишу.

Стіллман повільно вмостився у кріслі й нарешті звернув увагу на Квінна. Коли вони зустрілися поглядами, Квінн раптом відчув, що Стіллман став невидимим. Він бачив чоловіка у кріслі навпроти, але не відчував його присутності. Квінну спало на думку, що, можливо, Стіллман сліпий. Ні, це неможливо. Чоловік дивився на нього, ба навіть роздивлявся, і навіть якщо на його обличчі не відбивалося впізнавання, неосмисленим його погляд теж не був. Квінн не знав, що робити. Він тупо сидів і дивився на Стіллмана. Минуло чимало часу.

— Прошу, ні про що не питайте, — ​нарешті сказав юнак. — ​Так. Ні. Спасибі. — ​Він на мить завмер. — ​Я Пітер Стіллман. Я кажу це із власної волі. Так. Це не моє справжнє ім’я. Ні. Мій розум, звісно, вже не такий, як раніше. Але тут нічого не вдієш. Ні. Тут. Ні, ні. Вже не вдієш. Ви сидите і думаєте: хто цей чоловік, який зі мною розмовляє? Що це за слова, які зриваються з його вуст? Я вам поясню. Або не поясню. Так і ні. Мій розум, звісно, вже не такий, як раніше. Я кажу це із власної волі. Але я спробую. Так і ні. Я спробую пояснити, навіть якщо мій розум усе ускладнює. Спасибі. Мене звати Пітер Стіллман. Можливо, ви про мене чули, але, найімовірніше, ні. Байдуже. Це — ​не моє справжнє ім’я. Свого справжнього імені я не пам’ятаю. Перепрошую. Це все одно нічого не міняє. Себто вже не міняє. Це і називається розмовою. Так, здається, кажуть. Коли слова вилітають, пурхають у повітрі, мить живуть, а тоді помирають. Це ж дивно? Сам я не маю думки з цього приводу. Ні, знову ні. Та все ж є слова, які ви мусите засвоїти. Їх багато. Мені здається, багато мільйонів. А може, тільки три-чотири. Перепрошую. Але сьогодні мені незле. Значно краще, ніж зазвичай. Якщо мені вдасться передати вам слова, які мусять бути у вас, це велика перемога. Спасибі. Мільйон разів спасибі. Давним-давно жили собі батько й мати. Я всього цього не пам’ятаю. Кажуть, мати померла. Не можу сказати, хто каже. Перепрошую. Але так кажуть. Отже, немає ніякої матері. Ха-ха. Отак тепер я сміюся, так ходить мій живіт. Ха-ха-ха. Великий батько сказав: це нічого не міняє. Для мене не міняє. Себто для нього. Великий батько, великі м’язи, бум-бум-бум. Прошу, поки що ні про що не питайте. Я кажу, що кажуть інші, бо сам нічого не знаю. Я — ​бідолашний Пітер Стіллман, хлопець, який нічого не пам’ятає. Бу. Хоч-не-хоч. Дурник. Перепрошую. Кажуть, кажуть. А що ж каже бідолашка Пітер? Нічого, нічого. Вже нічого. От як було. Темно. Темно-претемно. Темно, як у дуже темному місці. Кажуть, це була кімната. Ніби я міг про неї говорити. Себто про темряву. Спасибі. Темно-претемно. Кажуть, дев’ять років. Навіть віконця не було. Бідолашка Пітер Стіллман. І бум-бум-бум. Кака горами. Піпі озерами. Млів. Перепрошую. Тупий, голий. Перепрошую. Вже не міняє. Отже, темрява. Я вам розповідаю. У темряві була їжа, так, м’яка їжа у якійсь темній кімнаті. Він їв руками. Перепрошую. Себто Пітер їв. І раз я Пітер, то воно й на краще. Себто, я хочу сказати, на гірше. Перепрошую. Я — ​Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Дякую. Бідолаха Пітер Стіллман. Він був маленький. У нього було тільки кілька власних слів. А потім — ​ні слів, нікого, а потім ні, ні, ні. Вже ні. Перепрошую, пане Остер. Бачу, я вас засмутив. Будь ласка, ні про що не питайте. Мене звати Пітер Стілман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Моє справжнє ім’я — ​пан Сум. А яке ваше ім’я, пане Остер? Може, це ви — ​справжній пан Сум, а я — ​ніхто. Хлип-хлип. Перепрошую. Такий у мене плач і ридання. Хлип-хлип, плак-плак. Що Пітер поробляв у тій кімнаті? Ніхто вам не скаже. Дехто взагалі нічого не каже. Що ж до мене, то, на мою думку, Пітер не міг думати. Чи він кліпав? Чи він пив? Чи він смердів? Ха-ха-ха. Перепрошую. Я інколи такий жартун. Хрясь трясь хрусь-чавк ряв. Лизь лизь ложе. Зичний звукл, багатоплямний, манножуйний. Я, я, я. Перепрошую. Я — ​єдиний, хто розуміє ці слова. Згодом і згодом і згодом. Так кажуть. Це тривало так довго, що Пітер не міг лишитися при здоровому глузді. Більше не буде. Ні, ні, ні. Кажуть, хтось мене знайшов. Я не пам’ятаю. Ні, я не пам’ятаю, що сталося, коли двері відчинили, і зайшло світло. Ні, ні, ні. Нічого я про це не можу сказати. Уже не можу. Я довго носив темні окуляри. Мені було дванадцять. Так кажуть. Я жив у лікарні. Вони потроху навчили мене бути Пітером Стіллманом. Казали: ти — ​Пітер Стіллман. Спасибі, — ​казав я. Я, я, я. Спасибі і спасибі, казав я. Пітер був як немовля. Його всьому треба було вчити. Ходити, розумієте. Їсти. Какати і пісяти в туалет. Було незле. Навіть коли я кусався, вони не робили бум-бум-бум. Потім я навіть перестав зривати одяг. Пітер був добрим хлопчиком. Ось тільки слів його складно було навчити. Рот у нього не працював, як слід. І, звісно, в голові в нього було не все гаразд. Ба-ба-ба, — ​казав він. І да‑да-да. І ва‑ва-ва. Перепрошую. На це пішло багато-багато років. А тепер кажуть Пітерові: тепер можеш іти, ми тобі більше нічим не поможемо. Пітере Стіллмане, ти — ​людська істота, — ​кажуть. Добре вірити лікарям. Спасибі. Спасибі величезне. Я — ​Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Моє справжнє ім’я — ​Кролик Петрик. Взимку я пан Білий, влітку я пан Зелений. А ви думайте про це, що хочете. Я це кажу із власної волі. Хрясь трясь хрусь-чавк ряв. Красиво ж, правда? Я весь час вигадую слова. Нічого не можу зі собою вдіяти. Вони самі зриваються з вуст. Їх не можна перекласти. Питають і питають. А користі жодної. Але вам я розповім. Я не хочу вас засмучувати, пане Остере. У вас дуже добре обличчя. Ви мені нагадуєте такого-сякого чи буркуна, чи то того, чи то того. А ваші очі дивляться на мене. Так, так. Я бачу. Це дуже добре. Спасибі. І тому я вам розповім. Тільки не питайте, будь ласка. Вам цікаво про все інше. Можна сказати, про батька. Про жахливого батька, який стільки всього заподіяв маленькому Пітерові. Будьте спокійні. Його забрали в темне місце. Його зам- кнули й там лишили. Ха-ха-ха. Перепрошую. Інколи я такий жартун. Тринадцять років, — ​кажуть. Це, може, й довго. Але я про час нічого не знаю. Я щодня як новенький. Я народжуюся, коли прокидаюся вранці, я старію протягом