Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Глава 2

У номер до важливого віп-клієнта, якому я за один вечір примудрилася зіпсувати взуття та штани, йду, як на шибеницю. Нервую шалено, ще й форма нова не по мені пошита. Вона мала в грудях. Мар’яні, може, і нормально, а ось мені тисне, і ґудзичок, здається, ось-ось відлетить. Та і спідниця така собі. Вона, звісно, навряд чи розлізеться по шву, але попу мою обтягує так, що я ледве пересуваюсь.

Добре, що в дзеркало подивитися перед виходом не дали. Щойно начепила на себе одяг, одразу довелося йти в номер, бо віп-клієнти, як відомо, чекати не люблять. Думаю, якби я мала трохи більше часу, я б взагалі до нього не пішла.

Опинившись перед дверима, буквально змушую себе постукати у двері.

— Відчинено, — віддалено долинає до мене.

Опускаю ручку вниз і без зволікання крокую в номер. На сьогодні я вже достатньо напартачила, тож намагаюся бути максимально уважною та спритною.

— Доброго вечора ще раз, — чіпляю на обличчя ввічливу усмішку.

Чоловік сидить за столом у центрі номера. В одному халаті, під яким, судячи з оголених ніг у капцях, більше нічого немає. Сподіваюся, він усе ж таки одягнув труси, хоча впевненості в цьому в мене немає.

— Цього разу він і справді добрий, — вимовляє, підвівши голову й помітивши мене, поки я стою перед ним у жахливо вузькій уніформі.

Не уявляю, про що саме він зараз думає, але якщо судити з його осмішки й інтересу, що різко спалахнув у погляді, саме про те, що спало мені на думку. А я, між іншим, не збираюся надавати такого роду послуги.

— Мені сказали, у вас є до мене доручення, — поспішаю перевести його погляд із грудей, обтягнутих тісною тканиною, на обличчя.

— Воно було, — погоджується він. — Але тепер їх кілька.

— Я слухаю.

— Підійди ближче, — наказує.

Судячи з тону — він звик командувати. І неважко здогадатися, що не звик до відмов.

— Мені потрібен новий костюм. П’ятдесятого розміру. Чорний, можливо, темно-синій, класика.

— Ви хочете, щоб я замовила костюм?

— Я хочу, щоб ти за ним поїхала, — пояснює, наче я дурепа.

Хоча чомусь наче. Як я взагалі могла подумати, що він доручить мені замовлення костюма? Я в цьому зовсім нічого не тямлю. Ні в брендах, ні в розмірах, ні тим паче в стилі. Сумніваюсь, що йому підійде щось схоже на те, в чому мій чоловік був на нашому весіллі.

— Добре, але… такі послуги не входять до прейскуранта готелю.

— Тая, — вимовляє моє ім’я так, ніби куштує його на язиці.

У мене мурашки від його тону і приховати їх, на жаль, не вдається.

— Мені сказали, ти сьогодні не працюєш?

— Це правда.

— Але ти тут. На тобі форма готелю. Упевнений, що управителька додасть до прейскуранта все, про що я попрошу.

Чомусь мені не подобається тон, яким сказано це його «все», але намагаюся не надавати цьому значення.

— Гаразд, я заберу ваш костюм.

— Ось адреса, — простягає мені папірець. — Ти маєш бути там за пів години.

— Добре.

Пам’ятаючи про те, що зробила сьогодні, і його доброту, погоджуюся з усім. Мені потрібна ця робота, тож я налаштована виконувати будь-яку його забаганку. Навіть якщо доведеться стрибати перед ним на задніх лапках усю ніч.

— Це все?

— Ні. Організуйте мені вечерю на дві особи. Приблизно за годину.

— Меню?

— На ваш смак. Тільки вино…

Він диктує назву з пам’яті, і я розумію, що безбожно її забуваю. Одразу, як вона злітає з його губ, вона вилітає в мене з голови.

— Нумо я запишу.

Чоловік простягає мені ручку з усмішкою на губах. Він явно насміхається з мене, але я намагаюся на це ніяк не реагувати. Записую назву вина й питаю, чи потрібно щось ще.

— Ні. Поки що ні. Якщо знадобиться, я покличу.

— Добре.

Квапливо забираюся з його номера і спускаюся до рецепції. Мар’яна дивиться на мене з неприхованою заздрістю та ворожістю. Віп-клієнтів хочуть обслуговувати всі через їхні чайові. Зазвичай, якщо ти сподобалася людині, вона залишає тобі чималу суму. Те, що я виявилася сьогодні напохваті — везіння. Щоправда, маю сумнів, що він залишить мені хоч щось. Адже жодних сумнівів, що вибрав мене тільки для того, щоб не платити чайові. Співробітниці, подальша робота якої залежить від нього, нікуди подітися.

— Як усе минуло? — питає Мар’яна неохоче, але із цікавістю.

— Мене послали по костюм.

— За межі готелю? — дивується.

— Так, ось адреса. Я можу скористатися таксі?

— Якщо він його сплатить.

— Сподіваюся.

Мар’яна лише знизує плечима і викликає для мене таксі. Я ж прямую до ресторану, беру зі стійки меню й довго його вивчаю. Після перегляду меню вирішую замовити все найдорожче, але вчасно себе зупиняю. Що як це перевірка? Не впораюсь — і він доповість про мене Ірині. Та й доповідати нічого! Він просто скаже, що незадоволений моїм обслуговуванням, і вже завтра мене тут не буде.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍