Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

— Ми роз'яснимо деталі у мірі розвитку проєкту, — охоче коментує світловолосий консультант у серйозних окулярах. — Адже архітектурна складова ще в розробці.

— Усе буде під контролем, — додає другий.

Ага, ну-ну.

— Чиїм? — м'яко стелю, але голос усе-таки рветься вгору.

— Моїм, — басить Кулак.

Примушую себе не дивитися на біса. Навіть долонею доводиться утримувати іншу руку, щоб та не сіпнулася.

Геть ігнорую його участь у бесіді і звертаюся до консультантів. Навіть повертаюся до них ввічливо.

— Ви ж — зацікавлені особи, тому контроль має бути стороннім. Ще службу містобудування проходити. Це одне. А ще є громадська думка. Це інше.

І громадську думку забезпечу я.

Якщо він уявляє, що вдасться відмити свою погану репутацію черговим злочином... Ще й у нещасному Василькові, найбіднішому передмісті столиці. У моєму Василькові.

На благоустрій якого я витратила роки.

— Яке відношення ти маєш до будівництва в цьому місті? — довбає Кулак кожним словом.

Не дивитися на нього, не дивитися, не дивитися.

— Я займаюся ремонтом дитячого будинку, і маю пряме відношення до земельної ділянки по сусідству.

— Яке ще? — злобно давить він.

— Найбезпосереднішє. Я добре знаю ділянку і бачила всі документи. І ось подивіться...

Показую консультантам і вкрай зацікавленому Єгору Ліну папери, що зібралися в мене за кілька років. Кулаков — далеко не перший, хто зазіхнув на землю.

І стане наступним, хто від неї відступить після мого стусана.

— Ділянка ідеально підходить для стадіону і комплексу, і питання вирішене, — значно підвищує голос Кулаков. Але я недовго святкую перемогу від його зриву і нестриманості.

Стадіону?

Стадіону!

Повертаюся до мера, який не повідомив мені цю "незначну" деталь, занадто різко.

— Якщо такий серйозний розмах, однозначно є потреба в громадському голосуванні громади. Це змінить життя містечка!

— Звісно-звісно, Алісо...

— Голосування? — випльовує Кулак. — Навіщо тобі ця ділянка?

У декого від безмежної влади і жадібності мізки вже поплавилися. Скрізь бачать тільки вигоду й умисел. Нічого, від цих мізків я не залишу й слизу.

Усередині мене немов багаття потріскує роздратуванням і відчаєм. Кулаков... завжди збирається так наїжджати на мене?

— Ця частина є в місцевих законах. Реакреаційні...

— І ти, прямо, знаєш усі закони.

— Звісно, знаю, — спалахую і роздратовано відводжу руку кудись. Але погляд утримую осторонь.

Не варто дивитися, як він біситься.

Хоч і хочеться. Дуже хочеться.

— У тебе одна сережка неправильна, від іншої пари.

Він навіть не каже це противним, самовдоволеним голосом.

Кулаков констатує факт, як підтвердження, що я — не компетентна і тут не до місця. Ніде не до місця. Кидаюся пальцями до металу швидше, ніж зупиняю себе подумки. Справді, переплутала сережки.

А усе через кого? Через зажерливого нахабу, що вліз у мій Васильків. Довелося тоді з дому практично бігти до машини й заправлятися за шаленою ціною.

Мер і рок-зірка намагаються знизити градус, але швидше пекло замерзне, ніж я відступлю.

— Ти у Василькові живеш?

Судячи з натяку на найчистіший гнів у тоні, це біс до мене звертається.

— Ні, — нарешті видавлюю. — Я живу в центрі міста.

Недовго залишилося там жити, але се ля ві. Обійдуся скромнішою квартирою.

— Тоді ти жодного відношення до всього цього не маєш, —їй-богу, він зараз кинеться на мене.

Обережно, злий біс!

— Як і ти, — цементую кожне слово. І усміхаюся консультантові, що ближче стоїть. Навмисно ігноруючи поглядом гіганта навпроти, якому й відповідаю. — Ти теж не живеш у Василькові.

— Друзі, — заводить мер. — Настав час перейти до конструктивного діалогу. Познайомитися ближче. Давайте пройдемо...

— І стадіон, і комплекс принесуть дохід селищу. Навіть туризм.

Нахиляю голову вправо, і розглядаю пожовклу стелю.

Не можу стиснути зуби сильніше, грошей навіть на стоматолога в мене реально зараз немає. Притулку для тварин "П'єро" мої останні запаси — куди важливіші. І якби не біс, я б уже знайшла покупця на свій Ніссан. Якщо стисну зуби, то точно зламаю щось.

Тому що... Кулаков має рацію: уся ця задумка принесе прибуток округу. Але не ціною дитячого будинку!

— Що ж, треба вибрати іншу землю. Я вам допоможу. — Знову повертаюся до двох вражаючих сірих костюмів. —  Я тут усе знаю.

— Звісно, Аліса тільки хоче допомогти. Будь ласка, панове... і пані, звісно, проходимо в нашу галерею. Це майже що конференц-зал, сюди, будь ласка, ми щойно встановили факс і ксерокс...

Слава богу, зі мною рівняється Єгор, і ми йдемо за мером, який розмахує руками.

А Василь Кулаков буравить поглядом мою потилицю і спину. Він вочевидь на порозі сенсаційного відкриття екстрасенсорного дриля, який можна заганяти в чужі голови зусиллям волі і палким поглядом.

Дивись-дивись, бісе.

На мене просто так не натиснеш. Я від свого не відступлю.

Звісно, як на підтвердження цього незламного маніфесту, я спотикаюся об дурний коридорний килим. Якраз на порозі "конференц-зали".

І безрозмірна долоня блискавкою торкається моєї спини.

Хотіла б сказати: для того, щоб підло штовхнути вперед. Оголосити його чистокровним мерзотником.

Але Кулаков... притримує мене, недоречно заграбаставши пальцями занадто багато тканини сукні. Він притримує і притримує і притримує, і відпускає не одразу.

З жахом відчуваю, як обличчя заливає фарба сорому. Що... це він робить? Злість у мені гейзером злітає вгору, навіть думки ніби окропом обшпарює. Що це за ігри ще такі! Він — остання людина, що ввічливо допоможе жінці втриматися на ногах. Тим паче, мені!

Не знаю, на що Василь Кулак розраховує, але я ніколи — ні в якому разі — не поведуся на його виверти і не дозволю йому виграти.