Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

вище, гострим, сухим носом, що чимось нагадував дзьоб крука. Дідусь був худої комплекції тіла, і рослинність на обличчі, стилістику якої він, безперечно, підгледів у якогось Діда Мороза, йому зовсім не пасувала, але він пильно за нею стежив: акуратно підбривав і підрізав ножицями.

— Я тобі, Зажуро ти моя Сумнісінька, заявляю ще раз: «Так часто проникати собою не потрібно — задушиш, як два пальці в чай. Зіп'ється народ, хвєрштейн? Оптимізму побільше. Радіти люди повинні частіше, ніж сумувати. Ми про добробут і благо людей піклуватися повинні, про позитивне налаштування погоди в їхніх душах. Як не ми будемо це робити, то хто ж…? Радісніше потрібно бути, радісніше», — розділяючи слова на склади й акцентуючи на кожному з них, казав молодик. Зупинився на мить, швидко сьорбнув чайку, і продовжив. — Я ж кажу: «Радісніше, а то, розумієш, ходять і ходять, неначе гімна, вибачте за гострий вислів, об'їлись. А все ти, сестричко, винна».

Той, хто говорив ці слова, був блондинчиком, з волоссям, зачесаним назад, обличчям рожевого кольору і грайливими рум'янцями на щоках. Вдягнений він був у новий чорний фрак, при метелику, чорні штани і лискучі черевики. Увесь він був настільки акуратний, що, здавалось, поява навіть незначної пилинки на — ньому, може викликати в цього костюма крик жаху. Розмову він провадив з прив'ялою дамою, яка була повним його антиподом: моторошне бліде обличчя з ледь помітним, зеленуватим відтінком. Правильні його риси додавали, звичайно, симпатії, але стосовно потойбічних стандартів. На ній була чорна блуза з білим мереживним коміром, довга спідниця, схожа на килимову доріжку, в яку начебто її загорнули. Якщо б дамі на голову накинули траурну вуаль, то вигляд її, дещо нетривіальний, мало б змінився — настільки вона була зажурена й сумна. А ще вона безперервно палила. Робила це, видно, за давньою звичкою, дуже вишукано: завжди своєчасно струшуючи попіл з цигарки в схожу на войовниче налаштованого їжака попільничку. Цигарка її закріплена була в довжезному мундштуку, що значно полегшувало досягання до попільнички.

— Навіщо ж так багато радощів ти хочеш подарувати людям? Вони сумувати повинні більше, а сумувати, значить думати над тим, що є причиною суму — помилки, тощо. Коли навчаться менше помилятися — зробляться розумнішими. А оптимізм… Що таке оптимізм? — спитала вона в юнака і, не чекаючи на відповідь, продовжила: — Оптимізм, тобто ти, — це тупа, майже дитяча, віра в диво, а дива, як такого, не існує. Зате є Доля — ми це знаємо всі. Наша господиня. Керуючись нами, Якостями, людина й вибирає собі Долю. Зауваж, не СВОЮ долю, а СОБІ… Різниця в тім, що перше надало б їй право обирати життя і самостійно чинити в ньому вибір, обираючи лише, чи праворуч йому рухатись, чи ліворуч. А друге, дає ій можливість лише обирати. У неї є декілька життєвих варіантів, і з них вона обирає найбільш прийнятний. Людина, тільки народившись, поставлена в жорсткі рамки. Усе її життя вже давно зумовлено Долею. Внесені зміни, графіки зросту й падіння, виведені формули життєвих ситуацій. Абсолютно всі нюанси передбачено заздалегідь, — говорила повільно бліда дама, раз по раз торкаючись до попільнички цигаркою.

Але тут, як вихор, вдерся до розмови, встромляючи свої п'ятдесят (я б навіть сказав, сімдесят п'ять) копійок, дідусь:

— А я вам кажу, що усього повинно бути в міру. У правильних пропорціях, — тріскотів, як незмащені завіси на хвіртці, голос дідусика. — І сумувати потрібно, і радіти. Не факт же, що одне — хороше, а інше — погане. Усе це дуже відносно. В хорошому є щось від поганого, а в поганому, навпаки — від хорошого. Так, так, і ще двадцять сторіч підряд так. І не намагайтесь навіть зі мною сперечатися — бо я ж Мудрість.

Дід, поки доказував свою теорію, трохи розчервонівся, та невдовзі він став буряковим, почувши таке:

— Не всюди ти й потрібен, я тобі скажу, — промовив педант-акуратист.

Якщо б дідусь був людиною і жив би людським життям, з усіма фізіологічними властивостями і особливостями організму людини, то можна було б побоюватися, що для нього існує висока ймовірність отримати справжнісінький міокардів геморой на серці.

— Без розуму гострого і мудрості живе багацько людей. Ти ж їх не відвідуєш? — розв'язано продовжував безтурботним голосом оптимістичний юнак.

— Так, але ж мене на всіх не вистачає — мовив дід сердито, і очі блимнули вогниками, які, зазвичай, блимають в людей, яким потім пишуть в протоколах: «Вбивство в стані афекту». — Я краще доведу до бездоганності, наскільки це можливо, кілька людей, ніж по крихтах буду себе розбазарювати на все людське плем'я. Було вже таке.

Дід скінчив промову, скривив від образи рота, склав навхрест руки на грудях і насупив брови. Піжон замахав руками, наче відганяв від себе хмару розлючених мух, що напали на нього зненацька, і в чиїх очах відображались під насупленими бровами, очі мудрого, але невитриманого, діда.

— Те, що було вже таке, свідчить про твої помилки. Виходить, що ти дурним був? — білявий зобразив на обличчі фальшивий подив. — Отже, робив помилки? А тепер помовчи і не перебивай, я, взагалі, із Зажурою розмовляю. То я й кажу…

Білявчик знову завів розмову з дамою, не звертаючи жодної уваги на обуреного діда. А старому раптом так на стільці стало сидіти незручно і так незатишно зробилось, що він завовтузився, неначе силою тертя сідницями об стілець, хотів запалити полум'я помсти. Молодик, очевидно, після сварки не знайшовся, що сказати, і все собі триндів:

— Радіснішими потрібно бути, радіснішими. У радості, розумієш, добро лежить.

Тут Зажура, кліпнувши повіками, спрямувала свій погляд на юнака і, свердлячи його очима, неквапливо спитала:

— Чи знаєш ти, що таке добро, а що зло?

— Знаю, — збадьорився і без того жвавий Оптимізм. Він майже викрикнув урочистим голосом: — Знаю!

— То скажи й мені, — не відступала Зажура.

— Добро — це те, що добре. Зло — це, природно, те, що погано. Це ж елементарн… — вистрелив молодик, наче відповідав домашнє завдання в школі і, як всім здалося, тупувато посміхнувся.

— Добро — хороше, а зло — погане. — немов вивчаючи напам’ять слова Оптимізму, повторила Зажура. — Невже? — продовжила вона наївним голосочком і прижмурила праве око. — А я, дурна, думала, що все значно складніше.

І вона вперше, як здалося всім, за тисячу років посміхнулась — і таким незвичним для її обличчя був цей усміх.

— Ну, милий радіснику, послухай тепер, будь такий ласкавий, мою розповідь і скажи, люб'язний братику, де тут добро, а де зло.

— Охоче, — промуркотів красунчик…