Читати книгу - "Додому"

повернусь, і ми одружимося. Обіцяю.

— Можеш пояснити мені ситуацію? — спитала Тереза, сівши на ліжку.

— Ти багато чула?

— Усього потрохи. Камінь в обручці більший, ніж два карати?

— Так.

— Добре. Отож розповідай.

— Пам’ятаєш викрадення дітей в Алпайні десять років тому?

— Звісно, — кивнула Тереза. — Ми повідомляли про це у нашому репортажі.

Тереза впродовж років працювала ведучою на одному з каналів новин.

— Один із викрадених хлопців, Ріс Болдвін, родич Уїна.

— Ти ніколи про це не казав.

Майрон стенув плечима.

— Я не дуже клопотався цією справою. Коли ми її отримали, вона практично зайшла у глухий кут. Я відсунув її на безрік.

— Але не Уїн.

— Уїн ніколи нічого не відкладає.

— Отже, у нього є нова зачіпка?

— Більше ніж просто зачіпка. Він каже, що бачив Патріка Мура.

— То чому він не повідомив поліцію?

— Не знаю.

— І ти не спитав.

— Я довіряю його рішенню.

— І йому потрібна твоя допомога.

— Так.

— Тоді тобі краще почати збиратися, — кивнула Тереза.

— Усе гаразд?

— Він мав рацію.

— У чому?

Тереза встала.

— Ти не можеш одружитися без свого шафера.

Уїн прислав чорний лімузин, який чекав під аркою «Дакоти». За півгодини автомобіль доправив його в аеропорт Тетерборо на півночі Нью-Джерсі. На бетонованому майданчику перед ангаром стояв приватний літак «Боїнг», який належав Уїну. Ні охорони, ні реєстрації, ані квитка. Лімузин підвіз його аж до трапа. З Майроном привіталася стюардеса, мила дівчина-азіатка, вбрана у приталену старомодну форму. Її образ довершувала мішкувата блузка і капелюшок-таблетка.

— Приємно вас бачити, містере Болітар.

— І мені, Мі.

Якщо ви раптом забули: Уїн був заможним.

Його справжнє ім’я Уїндзор Горн Локвуд ІІІ, звідки походять назви компанії «Лок-Горн Інвестментс енд Сек’юрітіз» та будівлі «Лок-Горн-Білдінґ» на Парк-авеню. Локвуди були спадковими багатіями, на кшталт перших переселенців у рожевих поло, які зійшли з корабля «Мейфлавер», плануючи свою наступну гру в гольф.

Майрон ледве протиснув своє майже двометрове кремезне тіло крізь двері літака. Шкіряні крісла, дерев’яне оздоблення, канапа, плюшеве зелене килимове покриття, шпалери із зебровим принтом, широкоекранний телевізор, диван-ліжко та двоспальне ліжко в окремій спальні — до Уїна цим літаком володів якийсь репер. Уїн вирішив нічого не змінювати в літаку, бо почувався тут таким собі «супер-пупером».

Майрон летів сам-один, йому було ніяково, але він це витримає. Він сів і застібнув ремінь безпеки. Літак рушив до злітно-посадкової смуги. Мі традиційно продемонструвала правила безпеки в польоті. Вона не знімала свого капелюшка, який, Майрон знав, так подобався Уїну.

За дві хвилини вони вже були в повітрі.

— Вам щось принести? — підійшла Мі.

— Ви його бачили? — запитав Майрон. — Де він пропадав?

— Мені заборонено відповідати на це запитання, — відповіла Мі.

— Чому?

— Уїн сказав забезпечити вам комфортний переліт. Ми маємо ваш улюблений напій, — сказала вона, тримаючи в руках шоколадний напій «Ю-ху».

— Я більше таке не п’ю, — відповів Майрон.

— Справді?

— Так.

— Сумно. Як щодо коньяку?

— Зараз мені нічого не треба. То що ви розповісте мені, Мі?

Мені, Мі[2]. Майрон замислився, чи це її справжнє ім’я. Уїнові воно подобалося. Ведучи дівчину в хвіст літака, він навмисне сипав двозначними сороміцькими жартами, на кшалт: «Мені треба трошки часу з Мі», «Як мені з Мі подобаються ці плотські втіхи на самоті» або «Люблю цей капелюшок-таблетку. Він так личить Мі».

Отакий він, цей Уїн.

— То що ви можете мені розповісти? — повторив питання Майрон.

— Згідно з прогнозом погоди, у Лондоні очікуються періодичні дощі, — відповіла Мі.

— Боже, треба ж таке. Я мав на увазі, що ви можете розповісти про Уїна?

— Гарне запитання. Що може розповісти Мі, — сказала вона, тицяючи собі у груди пальцем, — про Уїна?

— Не починайте.

— Зараз саме йде пряма трансляція матчу «Нікс». Хочете подивитися? — усміхнулася стюардеса.

— Я більше не дивлюся баскетбольні матчі.

Співчутливий погляд Мі викликав у нього бажання відвернутися.

— Я бачила ваш спортивний документальний фільм на каналі «І-Ес-Пі-Ен», — сказала вона.

— Саме тому й не дивлюся, — відказав Майрон.

Вона кивнула, але не повірила.

— Якщо вас не цікавить гра, — запропонувала Мі, — перегляньте відео.

— Що за відео?

— Уїн дав розпорядження показати вам це відео.

— Це ж не… е-е…

Уїн любив знімати на відео свої… м-м… «плотські» побачення і переглядати їх під час медитацій.

Мі похитала головою.

— Ті відео для приватного перегляду, містере Болітар. Вам це відомо. Це частина документа про відмову, який ми підписуємо.

— Документа про відмову? — Майрон підніс руку до того, як вона відповіла. — Забудьте. Мені не треба цього знати.

— Ось, — Мі простягнула йому пульт. — Ви впевнені, що наразі нічого не бажаєте?

— Зовсім нічого, дякую.

Майрон обернувся до прикріпленого до стіни телевізора й увімкнув його. Йому навіть здалося, що зараз на екрані з’явиться Уїн з повідомленням на кшталт «Місія нездійсненна», але ні! Це було одне з тих кримінальних телевізійних реаліті-шоу, які часто показують по кабельному телебаченню. То було якесь ретроспективне шоу про викрадення хлопців, з моменту якого минуло десять років.

Майрон влаштувався зручніше і дивився. Це добряче освіжило його пам’ять. Коротко кажучи, суть справи була ось у чому:

Десять років тому шестирічний Патрік Мур грався в маєтку свого однокласника Ріса Болдвіна у фешенебельному — за словами ЗМІ — передмісті Алпайна, штат Нью-Джерсі, неподалік острова Мангеттен. Чому фешенебельному? Бо в цьому віддаленому кварталі Алпайна середня ціна за будинок перевищувала чотири мільйони доларів.

За хлопчиками наглядала Вада Лінна, вісімнадцятирічна няня з Фінляндії. Коли Ненсі Мур, мати Патріка, прийшла по дитину, ніхто не відчинив двері. Це її не схвилювало. Ненсі Мур вирішила, що та дівчина, Вада, повела хлопчиків гуляти, на морозиво абощо.

Ненсі Мур повернулася за дві години, постукала у двері. Знову ніхто не відчинив. Дещо збентежена, вона телефонувала Брук, матері Ріса. Та зателефонувала Ваді на мобільний, але дзвінок був одразу переадресований на голосову пошту.

Брук Локвуд Болдвін, двоюрідна сестра Уїна, одразу ж помчала додому. Вона відчинила двері, й обидві жінки загукали. Спершу відповіді не було, а потім вони почули шум, який долинав з підвалу, перебудованого у велику ігрову кімнату для малих дітей.

Саме там вони і знайшли Ваду припнутою до стільця з кляпом у роті. Юна нянька перекинула лампу, щоби привернути їхню увагу. Вона була налякана, але неушкоджена.

Ні Патріка, ні Ріса ніде не було.

За словами Вади, вона саме готувала хлопцям ланч на кухні, коли крізь розсувні скляні двері увірвалися двоє озброєних чоловіків у лижних масках та чорних светрах-водолазках.

Вони затягли Ваду до підвалу і зв’язали.

Ненсі та Брук негайно ж викликали поліцію. Обох