Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

(хоч я ніколи не ставив цього запитання прямо), як Тоні ставав дедалі кращим мислителем, письменником, істориком. Загалом його улюблена відповідь на питання такого штибу полягала в тому, що в усіх своїх розмаїтих ідентичностях та історичних методах він завжди був чужим, аутсайдером.

Справді? Колишній ідейний сіоніст — це свій чи чужий серед євреїв? Колишній марксист — свій чи чужий серед інтелектуалів? Студент-стипендіат кембриджського Кінґс-коледжу — свій чи чужий в Англії? Докторантура в École Normale Supérieure робить людину своєю чи чужою на Європейському континенті? Дружба з польськими інтелектуалами — ознака свого чи чужого у Східній Європі? Очільник нью-йоркського Інституту досліджень Європи стає своїм чи чужим для інших європейців? Бичування колег-істориків у «The New York Review of Books» надає статусу свого чи чужого в науковому середовищі? Смертельна дегенеративна хвороба без доступу до загальної охорони здоров’я робить Тоні своїм чи чужим серед американців? На кожне з цих питань можливі обидві відповіді.

Правда, гадаю, цікавіша. Вочевидь, мудрість приходить і з інсайдерства, і з аутсайдерства: коли проживаєш ізсередини, розглядаючи і дослухаючись, і коли повертаєшся назовні, щоб міркувати й писати. Як свідчить життєпис Тоні, цю вправу можна виконувати скільки завгодно разів. Вважаючи себе чужинцем, Тоні показував прекрасний результат. Аутсайдер імпліцитно приймає умови певної суперечки, а тоді всіляко намагається виявитися тим, хто має рацію: скинути стару гвардію і проникнути у святині інсайдерів. Тоні багато разів мав слушність (на власних умовах), однак, на мою думку, ще цікавіше, як він дедалі більше набував здатності того, що великий французький історик Марк Блок назвав розумінням. Щоб зрозуміти подію, історик мусить відмовитися від будь-яких єдиних рамок і прийняти чинність кількох різних рамок водночас. Це дає значно менше негайного задоволення, зате більше тривалих здобутків. Саме з прийняття такого плюралізму постала найкраща робота Тоні, «По війні».

Також саме тут, довкола питання плюралізму, особистий інтелектуальний шлях Тоні зустрівся з інтелектуальною історією XX століття. Часова траєкторія двох складових цієї книжки, біографічної та історичної, сходиться на 1989-му, році революцій у Східній Європі й остаточного падіння марксистських основ, році, коли Тоні задумався про написання своєї незрівнянної, або й неперевершеної, історії повоєнної Європи.

Також приблизно тоді ми з Тоні запізналися. Навесні 1990 року в межах курсу східноєвропейської історії, що його викладав Томас Сімонс-молодший у Браунському університеті, я прочитав довгу чернетку Тоніної статті про дилеми східноєвропейських дисидентів. Невдовзі з ініціативи Мері Ґлюк ми з Тоні познайомились особисто. Великою мірою саме завдяки професорам Ґлюк і Сімонсу я зацікавився східноєвропейською історією, яку взявся серйозно вивчати в Оксфорді. Так почалися два десятиліття читання та писання, які зрештою уможливили цю нашу розмову. У 1989 році (як мені здається сьогодні) Тоні наближався до визначального повороту. Після останньої полеміки з іще одним великим полемістом (Жаном-Полем Сартром у «Минулому недоконаному») і попри принагідні односторонні есеї, які ще буде написано, він звертався до лагіднішого та пліднішого уявлення про правду.

Інтелектуали, які зробили внесок у східноєвропейські революції 1989 року, як-от Адам Міхнік і Вацлав Гавел, переймалися життям у правді. Що це означає? Чимала частина цієї книжки як історії інтелектуалів і політик присвячена відмінності між великими істинами, вірою у великі справи та кінцеві цілі, що нібито час до часу вимагають брехні й жертвоприношень, — і малими правдами, тобто фактами, які можливо встановити. Прикладом великої істини може бути впевненість у прийдешній революції, як у деяких марксистів, або позірний національний інтерес, як у французького уряду щодо справи Дрейфуса чи в адміністрації Буша під час війни в Іраку. Та навіть якщо ми виберемо малі правди, як це зробив Золя щодо справи Дрейфуса і як це зробив Тоні під час війни в Іраку, все одно немає певності, у чому саме полягає правда.

Інтелектуальний виклик XXI століття може звучати так: підтримувати правду як таку, водночас приймаючи розмаїття її форм і засад. Арґументація на користь соціальної демократії, яку Тоні виклав наприкінці книжки, ілюструє, як це могло би бути. Тоні народився одразу після катастрофи, спричиненої націонал-соціалізмом, і пережив поступову дискредитацію марксизму. Його доросле життя припало на низку спроб відродити лібералізм, жодна з яких не дістала загального схвалення. Серед руїн континенту і його ідей соціальна демократія вціліла як концепція і була втілена як проект. Протягом Тоніного життя соціальну демократію будували, а потім іноді демонтовували. Його арґументацію за її відбудову оперто на низку різних доказів, які звертаються до різних спостережень про різного штибу правди. Найсильніший арґумент, користуючись улюбленим висловом Ісаї Берліна, полягає у тому, що соціальна демократія уможливлює гідне життя.

Деякі з цих різного штибу правд снують по сторінках нашої книжки. Скажімо, правда історика — не те саме, що правда есеїста. Історик може й мусить знати про момент минулого більше, ніж есеїст спроможний знати про сьогоднішні події. Есеїст значно серйозніше, ніж історик, зобов’язаний зважати на упередження своєї доби, а отже, перебільшувати для переконливості. Правда щирості відрізняється від правди чесності. Бути щирим — означає жити так, як хотів би, щоб жили інші; бути чесним — означає визнати, що це неможливо. Подібно правда милосердя відрізняється від правди критики. Щоб збудити найкраще в собі та інших, потрібні обидві ці правди, але їх не вдасться практикувати одночасно. Звести будь-яку з названих пар до якоїсь засадничої правди — а тим паче їх усі до якоїсь остаточної форми істини — неможливо. Це плюралізм: не синонім, а радше антонім релятивізму. Плюралізм приймає моральну дійсність різних видів правди, але відкидає думку, буцім їх можна помістити на одну шкалу, виміряти єдиною мірою.

Є одна істина, яка шукає нас, а не навпаки; одна істина, яка не має пари: усі ми скінченні. Інші істини обертаються довкола неї, як зірки довкола чорної діри — світліші, новіші, легші. Ця остаточна істина допомогла мені надати книжці остаточної форми. Наша книжка не могла з’явитися без певного зусилля в певний час — зусилля, що з мого боку було просто дружнім жестом, а з боку Тоні — величезним фізичним звершенням. Але ця книжка не про напругу сил. Це книжка про життя розуму й життя з розумом.

Прага, 5 липня 2010 року

1. Тривання імені: єврейський допитливець

Про моє дитинство можна міркувати з двох перспектив. З одного боку, то було цілком звичайне, дещо самотнє, дуже традиційне для нижчого середнього класу лондонське дитинство 1950-х. З іншого боку, то був екзотичний, своєрідний, а отже, привілейований вияв історії середини XX століття, якою вона була для євреїв — іммігрантів