Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 4

Я тупцяла під невеличким накриттям будівлі, де розташовувався офіс, не наважуючись ступити перший крок. Все ж навіть була надто оптимістично налаштована стосовно погоди. До останнього вірила, що то просто здавалося, ніби на вулиці така сильна злива. Проте асфальт вже був практично повністю вкритий калюжами, по яких натхненно дріботіли краплинки дощу. Вітер же змітав ці краплиночки то в одну, то в іншу сторони. Та в таку погоду навіть машин практично не було. І це в Києві, славнозвісній столиці України.

А хвилинки невблаганно змінювали одна одну. Ще й колючий холод, який лише посилювали краплинки дощу, неабияк дошкуляв. Не допомагав навіть плащ, якого вже чистенького та сухого під час обідньої перерви приніс мені Влад. Так люб’язно з його боку… Але фактично якби не він, то не довелося б нічого чистити. Хіба лише висушити. Як же бісить ця злива!

– Це часом не ваша парасолька? – власник приємного баритону протягнув мені мою, здавалося, вже втрачену дорогоцінність. Принаймні саме у такому світлі я бачила парасольку в такі дощові дні.

– Ой, дякую. Якраз вчасно, – люб’язно посміхнулася незнайомцю, тонучи в його промовистих зелених очах.

– Вас часом не підвезти? А то такі красиві туфлі ще зіпсуєте. Парасолька тут не допоможе, – ну що ж за чудова людина… Я навіть застигла на секунду, не вірячи, що правильно почула.

– Та ні. Мені лише швиденько туди й назад,- кивком вказала на торговий центр і хоч як не хотілося, відвернулася від незнайомця й ступила під струмені нещадної стихії. А він таки мав рацію – після цього туфлі доведеться викинути. Хоча більше тому, що муляють вони страшенно.

Швидко перебігати на каблуках було тяжко та досить незвично. Я завжди надавала перевагу кросівкам, а в крайніх випадках балеткам чи черевичкам на малесенькому каблучку. Так було значно зручніше та й завжди встигала добігти, куди потрібно. Тож робила, що могла, адже тільки так назвеш мою не зовсім вдалу спробу ходьби по калюжах. До того ж, ще й намагалася виглядати хоча б трішки красиво. Ну а що? Раптом незнайомець дивитися мені услід. Не буду ж я чеберяти як качечка.

Коли ж нарешті зайшла під накриття торгового центру й обернулася – його вже не було. Аж видихнула засмучено. Навіть не усвідомлювала, що затамувала подих, натхнено перебираючи своїми двома до торгового центру. Мабуть, тому, що хотілося затримати аромат парфуму, яким віяло від нього, якомога на довший період. А ще начебто й незнайомець, а цьому чоловікові хотілося довіряти, бути завжди поруч з ним.

Здається, він з нашого офісу. Принаймні лише там він би десь зміг розкопати мою парасольку, яку не знала, куди й засунула. Жаль, що за сьогодні змогла запам’ятати лише двох колег. І то якщо зустріну їх не на роботі – просто не впізнаю й пройду повз. Як і всіх цих людей, яких мушу опитати до кінця робочого дня.

– Доброго дня. Я з компанії «Еклектика». Ми збираємо дані про…– це все, що я встигала сказати перед тим як люди демонстративно відверталися від мене і йшли далі своєю дорогою.

Ну й добре. Аліна Вікторівна виграє навіть раніше, ніж настане шоста. Бо я просто зараз розвернуся й піду. Так, чергові турніри з шахмат навчили мене терплячості, не бігти поперед батька в пекло, але все ж не на таку роботу розраховувала. Особливо зважаючи на те, що на минулій посаді саме я – Борсук Ксенія Дмитрівна – відповідала за всі рекламні кампанії найбільшого клієнта «Есмеральди».

І знову емоції на поверхні... А стільки ж років вчилася ховати їх за маскою й виходить дарма. Та з такими темпами я й початкову завчену фразу не встигатиму сказати – до мене банально не підходитимуть взагалі. Обійти, наче прокажену, значно ж простіше. Або навіть сховатися в якийсь магазин чи кав’ярню та витратити останні гроші там, поки якась божевільна дівчина з папірчиками в руках нарешті зникне та очистить від себе вихід з торгового центру. 

– Дозволь допомогти, – знову цей небесний аромат, заполонив все довкола. Та й тепер його не пригнічував не менш чудесний, але дещо набридливий запах дощу.

Незнайомець дістав свій телефон та увімкнув камеру, наводячи її на мене. Мені ж дав два портативні навушнички. Я взяла їх якось на автоматі, хоч зовсім не розуміла, чого він від мене хоче.

– Будуть в тебе у якості мікрофонів. Люди завжди охоче дають відповіді на якісь питання на камеру. Думають, що десь засвітяться, – посміхнувся він такою чарівною посмішкою, що вірила кожнісінькому слову. Але й без неї погодилася б на будь-яку авантюру.

– Доброго дня. Ми з Еклектика. Чи погодитеся ви дати відповіді на кілька питань? – підійшла я до перших ліпших людей й одразу отримала згоду. Мушу визнати, він знає свою справу. Точніше мою, бо це ж насправді мені це все потрібно робити.

Поглянула на незнайомця, з подякою в очах, але той лише стенув плечима, посміхаючись. От наче він ні при чому, але ж саме його ідея спрацювала. Хоч чим далі ми опитували людей, тим більше я в цьому сумнівалася. Адже почала вишиковуватися черга й то з одних лише дівчат.

Та я й сама в неї стала б, побачивши такого незнайомця. Широкоплечий, з легкою щетиною, яка вкрай пасувала чоловіку. Його очі ніби іскрилися, бо займався улюбленою справою, а одна посмішка закохувала в себе десятки сердець. Як же йому пасував темно-коричневий костюм… Він так ідеально поєднувався з волоссям кольору каштану та тими самими незрівнянними темно-зеленими очима.

Вже дивилася не на людей, а на незнайомця, прикриваючись тим, що мій погляд спрямований на камеру. Швидко ж я здалася... Але просто не могла відвести очей. Якщо раніше мені здавалося, що я була закохана у Влада чи Дена, тоді що це таке було? Подібного ще ніколи не відчувала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍