Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 5

Телефон мого харизматичного оператора задзвонив і чималенький натовп жінок почав обурено перешіптуватися. А й справді – ну як так, що до них не дійшла черга? Вони ж стільки чекали... Навіть про свої покупки забули й деякі навіть по годині в черзі стояли.

Якби хто мені сказав би про таке раніше, то подумала, яка ж це дурниця. Але як же я їх розуміла... Просто хотілося стояти тут, поруч з незнайомцем, на відстані всього лише двох кроків. Та й хоч цілісінький день. Бо потрібну мені кількість людей я вже давно опитала. Але розуміла, що якщо припиню це все, то ми розпрощаємося і можливо більше ніколи його не побачу. В голові одразу почали виринати кадри того, як він їде на роки у відрядження або його звільняють і з горя незнайомець переїздить.

Хіба лише ми зустрінемося знову, бо він мене знайде та допоможе вже втретє… А я ж до цього й звикнути можу. І що тоді буде? Куди подінеться запал та азарт на боротьбу, якщо очі щоразу шукатимуть мого надійного помічника?

– Та не кричи ти. Все ж добре. Я лише на годинку вийшов відпочити, а ти вже тут починаєш. Зараз буду, – незнайомець явно був не в захваті чи то від дзвінка чи то людини по той бік екрану. Принаймні його обличчя про це говорило.

– Потрібно йти? – промовила я до нього під дружне «ах» дівчат, що розуміли – шоу завершено.

– На жаль. Ти ж не образишся? – він на мене так поглянув, що якби й дуже хотілося, все одно не змогла б.

– Чому ж? Якраз дозбирала необхідну кількість відповідей, – взяла його за руку й поклала туди навушники.

Хоча це збоку так виглядало, але варто було мені лише доторкнутися й… Ні, не іскорки чи щось там типу того. Я просто не захотіла відпускати його руку. Це все дивне відчуття тепла, затишку та надзвичайного комфорту, коли він був поруч. Але на жаль, якби я дійсно так вчинила б, то як мінімум нажила собі ворогів у якості натовпу дівчат.

– Дякую за все, – ледве змогла промовити, нарешті підібравги слова. І це ще було ой як тяжко, бо коли він був поруч, в голові панувала суцільна порожнеча.

– І тобі, – посміхнувся незнайомець, зникаючи посеред натовпу та залишаючи наодинці з дівчатами, що вже давно вовком на мене дивилися.

Потрібно було тікати, поки все це збіговисько не накинулося на мою дрібненьку тушку за те, що відпустила такого чудового оператора. Прекрасно знала, що ще хвилинка-дві й це таки станеться. Тож позадкувала і швиденько покинула будівлю торгового центру. Аж легше дихати стало. Або ж то просто так подіяло свіже, на скільки це можливо, повітря Києва.

Настільки розслабилася, що встигла забути про дурнуватий дощ, що мало не зіпсував мені цей досить чудовий день. Чи може не такий вже дощ і дурнуватий? Адже такого потішного Владового обличчя, як сьогодні зранку, я не бачила вже досить таки давно. Ще напевне з початкових класів він не винив себе ні за що і тут я пробудила це відчуття. Аж уявила себе якоюсь героїнею з улюблених книг. А що потрібно героям? Гарна винагородка. Свою я вже отримала у вигляді чудового незнайомця. Ненадовго звісно, але спробую це надолужити.

Трель телефонного дзвінка, що розлилася веселим саундтреком з улюбленого серіалу, змусила виринути мене з власних думок. Понишпоривши по кишенях, таки витягла телефон й прийняла виклик від улюбленого тренера. 

– Ксюшо, ну що там? Отримала роботу? Але ж не могла не отримати. Я таких працьовитих людей ще в житті не бачив. Явно кинула старенького одного не даремно. Давай вже розповідай, що там і як. Не мовчи ж.

Ігор Миколайович наче й говорив у своїй манері, а я все одно не встигала вставити і слова. Просто слухала й раділа почути вже такий рідний голос людини, що була мені немов батьком. Якщо чесно, то мені його вже не вистачало. Особливо цього часом осудливого погляду й мудрості, якої йому було не позичати.

– Все добре, намагаюся влитися в колектив. До речі, тепер працюватиму з Владом. Наші кабінети зовсім поруч. А в нас… – немов ненавмисне заговорила я про давнього друга. Знала, що батько з сином майже не спілкуються. Хіба лише в рідкісних випадках. Як знала й те, що по той бік телефону Ігор Миколайович однією рукою притискає мобільний до вуха, а іншою стирає скупі сльозинки. Справді сумує, а ця свиня невдячна… Ну все-все, не думатиму про нього краще, а то геть настрій зіпсую.

– Коли приїдеш? – врешті запитав він. Знала, що без цього не обійдеться, хоч кого-кого, а його я бачила зовсім недавно.

– Навіть не знаю. Перший день, а вже стільки роботи, – зітхнула я.

Але більше розчаровувало, що не побачуся з батьками та тренером – такими ж затятими працівничками, як і я сама. Вони всі немов живуть у спортивному центрі, проте чомусь завжди крутилася біля Ігоря Миколайовича – їх найкращого друга, старшого за них на десять чи може й більше років. Мабуть тому, в нього в арсеналі завжди було чимало захоплюючих історій. Не те що в моїх батьків. Особливо любила слухати про його численні подорожі, якими свого часу я просто марила.

І от зараз взагалі поїхала до іншого міста на роботу. Хоча це гучно сказано. Ще з часів університету я практично жила на два міста, бо до Києва від мого містечка Сирники було не більше вісімдесяти кілометрів. А ще в столиці мене завжди чекала невеличка квартирка з чималим запасом всього на той випадок, якщо знову явлюся сюди. Завжди привітна, тепла та готова вітати свою господиню.

Але зараз, швиденько поговоривши з Ігорем Миколайовичем, потрібно було повертатися за дослідження ринку. На групування й узагальнення зібраної інформації часу піде чимало. Проте повинна хоча б до десятої встигнути. А то буде не класно, якщо закриється метро. Наземний транспорт – то не моє. Більше люблю гамір та метушню підземки. Проте не менш кайфую й від тиші та спокою, що досить рідко, але все ж панує в просторих вагонах вже ближче до ночі.

– Нарешті наша пані з’явилася. А я тут вже твій проект майже завершив. Це ж ти хотіла розробити рекламну акцію для тієї лінійки косметики? Ну що, подобається? – підніс мені  Влад ноутбук прямо до очей, щоб роздивилася. От нахаба.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍