Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 3

Вероніка.

Відписала нарешті сестрі, що все добре і я вдома, бо на телефоні вже було з десяток пропущених викликів. Потім добряче покопирсавшись у аптечці, але не знайшла бодай хоча б чогось схожого на перекис водню. 

Готова в цей момент робити що завгодно, аби не дивитися на нього. От тільки знову й знову “залипаю” на його оголеному тілі.

- Немає? - Зрозумів по моєму “скорботному” виразу обличчя.

Він зручно вмостився на стільницю кухонного столу, схопившись за край збитими руками.  

- Так! Нажаль!

- Добре! А горілка є? 

Я відкрила шухляду з міцними напоями. Здається наче у батьків лишалося півпляшки після свята. Так і є.

- Дай сюди! - Простягнув руку й схопився за пляшку, відкрутив й добряче приклався, осушив майже третю частину п’янкої рідини. - Зможеш зашити поріз на плечі?

- Я-я? - Протягнула збентежено-здивовано. - А сам не зможеш? 

- Ні! Я не лівша! - Вигукнув той. - Давай, сміливіше!

Та куди ще більше сміливості? І так ситуація не супер “nice”* (приємна). А моїй відчайдушності можна лише позаздрити! 

Дістала бавовняний спонж і гарно змочила залишками горілки.

- Якби ще приклався, дизинфікувати було б вже нічим! 

- А тебе щодня зашивають ось так? - З докором поглянув на мене. 

- То в тебе досвід! 

- Немає чому заздрити! - З гіркотою у голосі видав він.

- Це точно! То може не слід наражати себе на небезпеку?

- Ти всього не знаєш! - З сумом відповів цей Слава.

Ну що ж! Шити так шити! Не хрестиком звичайно! Справлюся!

Та одне діло вирішити, а інше зробити! Ніколи не мріяла стати хірургом! Та ще й цей звук… Звук коли продезинфікована голка з ниткою входять в шкіру. Слабким на нерви краще взагалі вийти з приміщення. 

Хлопець сціпив зуби й заплющив очі. 

- Я не можу! - Зупинилася.

- Мусиш! - Тихо промовив й протягнув мені пляшку з рештками міцного напою. - Хто як не ти?

- Фух! - Видихнула й зробила декілка великих ковтків для сміливості. Закашлялася.

- Ось так! Хоробра дівчинка! - Посміхнувся й на його щоках заграли дві ямочки, а я зашарілася під його пильним поглядом.

Ну що ж! Спроба номер два! Нехай не супер професійно, але все ж таки я зробила це. 

- Дякую. - Прошепотів пересохлими губами, щойно закінчила, а це було складніше ніж я собі одразу уявила.

- Дай поглянути! - Мої пальці ковзнули від його грудей ближче до ребра, яке підпухло. 

Тут вже він затамував подих, зловивши мою руку.

- Ти б так не ризикувала чіпати мене, Ніко! - його брови зійшлися на переніссі.

- Ти знаєш, як мене звати? - Мене кинуло в холод. 

- Знаю! - Знову посміхнувся, цього разу лише кутиками рота. 

Потягнувся до мене й прибрав за вухо прядку волосся. Чому стою? Чому не відхожу? Чому не можу навіть відвести від нього очей?

- А тобі можна? - Запитую.

- Що саме? - Перепитав не відразу, наче був занурений в свої роздуми, а потім після моїх слів схаменувся.

- Торкатися!

- Тобі неприємно? - Дивиться в очі, не відводячи погляду. 

- Я тебе не знаю! - А ще звідки ти… Взагалі нічого, окрім школи, яку ти інколи відвідував. Закінчила вже про себе…

Він нахилився до мого вуха.

- Скажу тобі чесно, - прошепотів обдаючи гарячим подихом моє вушко, - я сам не знаю хто я насправді. 

- Вже досить пізно! Вірніше занадто рано! - Пробелькотіла я, щоб хоч якось розірвати зв'язок, який виник зараз між нами. 

- Ти натякаєш, що мені вже час іти? - Він покопирсався в кишені й дістав пачку цигарок та сотовий з тріснутим екраном. - Дідько. - Зреагував на те, що мобільник зіпсовано й екран не реагує на дотик.

Розвернувся до мене хребтом й намацавши сірники, які лежали у попільничці, запалив цигарку й затягнувся.

Взагалі батьки не палять, але брат батька, який заходить в гості інколи може.

Закашлялася й відчинила вікно.

Чомусь знову стало його шкода. 

Видно що не пропащий, не безхатченко, а ще хочеться вірити, що й не бандит. Просто його лице… Занадто щире… Риси, манера триматися… Віддають прихованою інтелігенцією. В очах смуток і безвихідь. Це можна не помітити, але я відчула. 

- Що в тебе трапилося? - Підійшла ближче, потягнулася до пачки, яку поклав на стільницю поряд з собою. 

- Нічого! - Сухо відповів, наче відмахнувся від цих слів, як від набридливої мухи.

Запалила, під його пильним та пронизливим поглядом. 

Боже! Яка бридота! Вдихнула глибоко їдкий дим. З горілкою ще те поєднання я Вам скажу…

Він змінився в обличчі, його вилиці напружилися, а погляд вмить став холодним і непроникним. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍