Читати книгу - "Дракон із шоколадним серцем"

землі дерев’яну ложку.

— Повір, — мовив він. — Краще зачекати, щоб мати змогу дістати якнайповніше враження.

Перш ніж я встигла відповісти, він уже відвернувся від мене й заходився розмішувати те, що було в казанку.

Пильнуючи за ним, я присіла на задні лапи, щоб почекати.

Обличчя чоловіка було зосереджене й напружене. Він почав щось бурмотіти собі під ніс, мало не нависпів. Невже знову завів ту дурнувату пісеньку? Ритм був трохи інший, але кому воно треба — слухати ту людську бздуру? Не мені принаймні. Я навіть не намагалася розібрати слів.

Утім, коли він засунув руку до кишені, я вхопила його за плече одним пазурцем.

— Ніяких мечів!

— Я… я… — Чоловік знову став затинатися. — Це не меч, — видушив він нарешті. — Ось поглянь-но. — Він витяг із кишені якусь торбинку. — Це кориця.

— Кориця? — Я підозріливо потягнулася до торбинки. Якщо він намагається мене отруїти…

— Я зараз сам трошки ковтну, — мовив він. — Ось, дивись. — Він занурив тремкі пальці до торбинки й витягнув брунатно-золотаву дрібку, а тоді вкинув її до рота. — Бачиш?

Ба більше, я відчула. Розкрита торбинка видавала просто неймовірні пахощі.

— Додай оце до казанка, — наказала я. Хотіла занюхати, що з того вийде. Хоча жодного сумніву не мала: суміш кориці й шоколаду буде просто чудова.

Важко дихаючи, чоловік укинув до казанка кілька щипочок.

Овва, я таки не помилилася. Ці нові пахощі були навіть кращі.

Я мало не пошкодувала про те, що доведеться тягнути чоловічка додому, щоб його там з’їли. Набагато приємніше було б тримати цю людинку як домашнього улюбленця, щоб він робив гарячий шоколад щоразу, коли мені заманеться. Мушу визнати, він був би вельми працьовитий домашній улюбленець. Розмішуючи гарячий шоколад, він і далі щось там шепотів собі під ніс, отой свій кумедний ритмічний напіввиспів. Усе його тіло аж заклякло від зосередженості. Напевне, мені слід було ретельніше дослухатися, варто було намагатися вирізнити слова, але, відверто кажучи, хіба ж мене колись цікавило, що там торочать ті людці?

До того ж я була надто поглинута нюханням пахощів із казанка. Якби ж то була змога, я б загорнулася в цей аромат і годинами в ньому ніжилася. Гарячий шоколад. Оце і є справжній скарб, гідний будь-якого дракона!

Доведеться ще пошукати шоколад у його сумці, коли вже буде по всьому. Я знала, що знов захочу його скуштувати. І якомога більше.

Нарешті чоловік звів очі й посміхнувся якось тремко й нервово.

— Усе готове, — мовив він. — Тобі до філіжанки налити, чи…

Я форкнула, і куля диму мало не вгатила йому в обличчя.

— Ти що, і справді вважаєш, що я зможу пити з ваших оцих дрібненьких людських філіжанок?

— Навряд, як на мене, — мовив чоловік. — Тоді краще пий просто з казанка. — Він обгорнув м’яку, вразливу людську руку власними лахами й підняв казанок за довге руків’я.

— Обережно, гаряче.

Я простягнула лапу, зневажливо на нього глипнувши.

— Я — дракон!

Маленький казанок я підчепила пазурами дуже обережно, наче найкоштовніший у цілому світі самоцвіт.

Помалу піднесла його до рота, а відтак заплющила очі й маленькими ковтками заходилася пити неймовірну гарячу рідину.

Ов-в-в-в-в-ва-а-а-а-а!..

Блаженство вибухнуло в мені. Я аж заточилася від задоволення.

Шоколад-шоколад-шоколад…

Йо-о-о-ой!

І тоді всередині в мене щось спалахнуло, і світ пірнув у темряву.

Розділ третій

Перше, що я усвідомила, розплющивши очі, — це те, що перебуваю в якомусь іншому місці. Лише мить тому я сиділа на задніх лапах і дивилася згори вниз на цього вбраного в яскраві лахи чоловічка із дивовижними кулінарними здібностями. А тепер бачила тільки блакитне небо.

А, то я, мабуть, лежу горілиць?

Це було дивно. Мені досі ніколи в житті не траплялося так лежати. Я ж крила пошкоджу!

Крила! Де мої крила? Я не відчувала їх під собою. Я спробувала була звестися на всі чотири — і впала долілиць. Що це з моїми лапами?

Я роззявила пащу, щоб випустити дим із горла, а тоді збагнула, що диму немає. Чому це в моєму горлі не утворюється дим? Я ж раніше завжди видихала дим, коли мене поймала паніка! А зараз я достеменно була в паніці!

— Обережно, — почула я чийсь голос обіч. Він здався мені знайомим, але якимось неправильним. Востаннє, коли я його чула, він звучав значно тихіше.

Я закрутила головою, роззираючись. Зробити це виявилося навдивовижу важко — але часу сушити собі над цим мізки в мене не було.

Істота, яка стояла поряд, була людиною. Це була та сама людина. Але як це він спромігся стати таким великим? Адже всього хвилину тому був мацюпусіньким, а зараз височів наді мною, наче справдешня башта.

— Рухайся повільно, — порадив він мені. — Тобі буде потрібен якийсь час, щоб призвичаїтися.

— До чого призвичаїтися? — верескнула я.

І завмерла, бо горло обурено стиснулося. Адже це був не мій голос. Мій голос мав гриміти над галявиною. А цей був тоненький і ламкий. Він звучав… Звучав майже як…

Мене пойняв трем, і я впала на землю.

— От. — Чоловік зітхнув і зняв верхній шар свого вереття з грудей та рук. — Схоже, ти змерзла. Либонь, морозить від потрясіння. — Він накинув на мене довгу пурпурову штукенцію, просто на спину, і я наче потонула в ній, а її береги лягли на землю обабіч мене.

Як це вона може бути на мене аж такою завеликою? Ніяк, от хіба що…

— Цього не може бути, — пробурмотіла я отим жахливим, тоненьким, не своїм голосом. — Ні!

— Так, — мовив чоловік. — Вибач, мені й справді шкода, але іншого виходу не було. Урешті-решт, ти збиралася мене з’їсти і була такою величезною, що шансів тобі завадити в мене не було. — Він знизав плечима. — У який ще спосіб я міг це виправити?

Світ закрутився дзиґою в мене перед очима. Мені перехопило дух. Щоб заспокоїтися, я спробувала була встромити в землю пазурі. Але вони відмовлялися грузнути в ній, натомість безпорадно відштовхувались від поверхні.

Я не годна була нахилитися й глянути, що саме стало причиною. Натомість прикипіла очима до цієї брехливої, підступної людської істоти, яка стояла переді мною.

— Ти ж не чарівник! — вигукнула я. — Мене ж бо не надуриш! Ти ж не в чорній оболонці!

— Чорній обо?.. А, збагнув! Це ти, мабуть, маєш на увазі королівських бойових магів у їхніх мантіях… — Він форкнув. — Ні, я не з цих. Вони всі бундючаться, демонструючи видовищну магію на полі битви, тож отримують і золото, і славу, і