Читати книгу - "Дівчина, яку ми вбили"

Великодня марив шашликом. Тож за кілька днів ми вирішили поновити стару дружбу — завантажились у позашляховик Марка й вирушили до мальовничого краю на риболовлю.

Липень 2016 року

Ледаче сонце здіймалося над обрієм, фарбуючи небо у помаранчевий. Прохолодне ранкове повітря ще було чистим від пилу міських доріг та вихлопних газів численних легкових автомобілів і маршруток. Ми п'ятеро — я, Марко, Влад, Павло та Святослав уже розмістились у просторому авто. Вулиці Івано-Франківська ще дрімали. Де-не-де з'являлись поодинокі машини та перші сонні пішоходи, які поспішали у своїх справах. Усе довкола виблискувало. В шибках вікон й калюжах після нічної зливи віддзеркалювалось ясне небо, всіяне ріденькими нитками хмар. День заповідався чудовий. Легкий вітерець погойдував акуратно підстрижені кульки кленових крон обабіч вулиць та жовто-блакитні прапори на будівлях. Наше авто їхало однією з головних вулиць міста, минаючи величезний готель, розфарбований у різноманітні кольори, та темний мармуровий куб — драматичний театр ім. Івана Франка.

Позаду театру розташовувався міський меморіальний сквер, де минула майже вся наша юність. Це було давнє міське кладовище, яке з часом перетворили на затишне місце для прогулянок. Висадили квітники, встановили зручні лавки вздовж викладених бруківкою доріжок, прибрали зруйновані й нікому не потрібні могили, а декілька з тих, які належали відомим небіжчикам, залишили й реставрували. У випускному класі, а далі й на перші два курси університету, я пристав до гурту так званих «неформалів». Відпустив волосся, зробив татуювання у формі бика на плечі та носив подерті джинси й чорні футболки з принтами улюблених музичних гуртів. У цьому сквері ми постійно збивалися в галасливі великі компанії, співали пісні під гітару, розпивали алкоголь. Щось було в цьому — сидіти на землі, підібгавши під себе ноги, й усвідомлювати, що під тобою місиво з кісток давно забутих людей.

Авто спритно рухалося на схід, залишивши позаду місця, повні спогадів. Я сидів на передньому пасажирському місці. Схиливши голову набік, примружив очі від ранкового сонця, що підіймалося попереду. Всі були надто сонними, аби вести якісь розмови, проте згодом, перетнувши міст понад рікою, Марко підкрутив гучність й салон залило енергійною музикою.

Тисменицька траса Н18 була ідеально рівною, тому ми стрімко набирали швидкість. Водії завжди любили брати розгін саме на цій дорозі, адже колись, за чутками, її спроектували як запасну злітно-посадкову смугу для військових цілей, то й досі ця траса вважалась кращою в області. Проте, за статистикою, тут відбулась найбільша кількість ДТП з летальними випадками, тому дехто про себе називав Тисменицьку трасу «дорогою смерті».

Доки Влад розповідав про свій непростий досвід на передовій, а Святослав ще раз переглядав список продуктів, перевіряючи, чи бува нічого не забули купити, ми проминули Тисменицю й за селом Клубівці повернули на іншу дорогу.

— Скільки нам ще їхати? — поцікавився Паша у водія.

— Недовго. За годину будемо на місці, — відповів Марко, поглядаючи на GPS-навігацію у своєму смартфоні. — До речі, хтось уже там бував раніше? Місця рибні знаєте?

Всі заперечно захитали головами.

— То якого дідька саме туди нас тягнеш, чувак? — зі сміхом спитав у Святослава Марко.

— Ну, я чув багато непоганих відгуків, — спокійно відповів той, ховаючи список у кишеню джинсів. — От і закортіло туди поїхати.

У нас було два варіанти. Одне місце вибрали ми з Марком, а от генератором ідеї поїхати у Заліщики виступав Свят. Він наймолодший у нашій зграйці, а через руде волосся завжди був у нас «шнирем». Але він ходив за нами назирці, брав участь в усіх витівках і йому це подобалось, адже почувався частиною команди. Минули роки і смішний руденький хлопчик перетворився на успішного бізнесмена та єдиного з нас, хто мав нормальне життя. А коли ми таки надумали їхати порибалити на Дністер, запропонував подорож до каньйону.

— Слухайте, а навіщо нам пхатись аж у Заліщики? — раптом сказав Марко, ледь зменшуючи швидкість руху автівки. — Той бісів Дністровський каньйон величезний. Давайте туди, де ми з Артемом пропонували? Навіщо їхати на Тернопільщину, якщо Дністер є і в нашій області?

— Всі їздять у Заліщики, — з помітним невдоволенням відповів Свят.

— Ну от, власне, що всі… Яка нам різниця, де рибу ловити? Дністер він і тут Дністер. Хлопці, що скажете? Там і людей буде багато…

Всі замислились над зміною маршруту.

Марко кинув погляд у дзеркало заднього огляду, тоді повернув голову до мене, шукаючи підтримки. Мені було цілком байдуже, куди їхати, тому я вперше за час поїздки щось промовив:

— Я не проти розім'яти ноги швидше, аніж за годину. Я за Петрів.

І це спрацювало. Відразу ж Павло і Влад ствердно закивали головами й почали підтакувати. Проте Святослав, наче в старі часи, почервонів та почав щось бубоніти собі під ніс.

— Ось воно, — я збільшив мапу на екрані телефону. — На вигляд гарно і їхати недовго, — сказав я.

Марко миттєво задав у навігаторі новий маршрут і додав:

— Моя дружина родом з тієї місцевості. З сусіднього села, — він показав пальцем догори й ліворуч від нашого пункту призначення. — Ми туди ніколи не їздили, бо вже нема до кого, але вона розповідала, що там мальовнича природа.

Івано-Франківськ, наші дні

— Стоп! Маршрут змінювали? — з відчутною недовірою поцікавилася Наталка.

Я ствердно кивнув.

— Тоді як було можливо усе спланувати? Я читала судові документи, бачила відео- та фотоматеріали справи, до яких мені відкрили доступ, звісно. Тож я знаю, хто стоїть за тією трагічною історією… Звідки він міг знати, куди саме ви поїдете?

— Ви збентежені, чи не так? — запитав я, хоча питання було риторичним. На її обличчі й так було все написано. — Це просто і геніально — змусити людей обрати випадковий шлях, який ти спланував заздалегідь!

— Але ж ніхто не впливав на рішення… — геть заплутавшись в інформації, Наталя аж підвелася зі свого місця. — І чому ж у матеріалах я не бачила ані згадки про Ліду, і навіть натяку на те, що ви тоді міняли маршрут?

— То ви хочете дізнатися правду? — обірвав я її. — Якщо ні, пишіть свою статтю, опираючись на інформацію з матеріалів розслідування. Це буде швидше й легше для нас обох. Проте я можу розповісти вам значно цікавішу історію… Прощаємось уже, чи слухаєте далі?

Дівчина промовчала. Кинувши на мене роздратований погляд,