Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Володимир Корнілов стверджував, що ІРД був придушений регіональною владою у середині 90‑х, проте ці його слова не відповідають дійсності. Карликова організація просто розчинилася в могутньому хорі інших, більш популярних та могутніх проросійських партій і рухів. Увесь проросійський електорат згуртувався навколо КПУ та Прогресивно–соціалістичної партії Наталії Вітренко, а спекуляції на тему федералізму втратили актуальність після приходу до влади Леоніда Кучми, про що мова піде нижче.
«Громадянський конгрес України» з’явився на світ трохи пізніше, ніж ІРД, але від початку був більш солідною організацією. Установчий з’їзд ГКУ відбувся у травні 1992 року в Донецьку. За офіційною інформацією, в ньому взяли участь 200 делегатів із 9 областей України, а головою на з’їзді був майбутній прем’єр-міністр України Микола Азаров. Серед засновників ГКУ був усе той же Дмитро Корнілов зі своїм «Інтеррухом», а лідером організації став доцент Донецького державного університету Олександр Базилюк. Цікаво, що прапором ГКУ став малиновий козацький прапор часів Хмельниччини, а емблемою — силует самого Хмельницького, який вказував булавою у бік Москви. Тут, на відміну від «Інтерруху Донбасу», відчувався вже всеукраїнський розмах. Базилюк мріяв не стільки про федералізацію, скільки про побудову маріонеткової, проросійської України, яка б перебувала у васальній залежності від колишньої метрополії.
Уже у 1993 році «Громадянський конгрес України» став політичною партією. У 1993–1994 pp. ГКУ вимагав регіональної самостійності Донбасу, надання російській мові статусу державної, тісної інтеграції України у проект СНД та навіть повернення країни до рубльової зони. На президентських виборах 1994 року ГКУ підтримував Леоніда Кучму, який на той час вважався проросійським кандидатом, тоді як Леонід Кравчук — західником та націоналістом. Донбас на тих виборах проголосував за Кучму, й останній таки переміг. Але вже на початку 1995 року ГКУ розчарувався у своєму фаворитові та оголосив про перехід до опозиції. На думку Базилюка, Кучма обдурив своїх виборців та виявився недостатньо проросійським президентом.
У 1998 році ГКУ взяв участь у парламентських виборах у складі блоку «Трудова Україна», але до парламенту не потрапив. На той момент для проходження до Ради необхідно було подолати 4-відсотковий бар’єр, однак «Трудова Україна» набрала лише близько 3%. Більшу частину цих голосів блок отримав на Донбасі. У Донецькій області за «Трудову Україну» проголосувало 14,8% виборців, у Луганській — 5,5%.
Після виборів ГКУ змінив назву і став Слов’янською партією, але це також не допомогло. Незабаром проект Базилюка остаточно маргіналізувався і почав використовуватися донецькою елітою для організації різних провокацій проти політичних опонентів. Наприклад, у 2002 році Слов’янська партія увійшла до складу блоку «За Ющенка», який створювався без відома самого Ющенка з метою відібрати голоси у партії «Наша Україна» під час парламентських перегонів. А у 2003 році партія Базилюка виступала номінальним організатором донецьких мітингів проти Ющенка та поширювала від свого імені чорний піар проти нього.
Найкращим чином сподівання донбаських сепаратистів початку 90‑х років передають газетні публікації тих часів.
Рупором донбаського сепаратизму в перші роки незалежності вважалася газета «Донецкий кряж», яка почала виходити з січня 1993‑го. У газеті просувалися, головним чином, дві ідеї — федералізація України та якнайтісніше співробітництво з Росією аж до створення конфедерації. Крім того, «Донецкий кряж» займався популяризацією проросійських партій і рухів.
Засновниками газети було подружжя Глотових. Великих грошей вони не мали, тому спочатку видавали «Донецкий кряж» порівняно невеликим накладом, та все ж свою аудиторію газета здобула. Вже у другому номері вийшло інтерв’ю лідера ГКУ Олександра Базилюка, пізніше регулярно публікувалися статті Дмитра Корнілова. До речі, обидва ці діячі не дожили до початку війни 2014 року і не побачили, чим у підсумку закінчилася їхня багаторічна праця.
Інтерв’ю Базилюка, яке вийшло у другому номері газети «Донецкий кряж» під назвою «Ми спасемося», наочно демонструє систему поглядів донбаських сепаратистів, що існувала на зорі української незалежності, тому варто навести з нього кілька цитат.
«Серед суверенних республік Україна — одна з найбільш «незалежних». Вона, точніше її політичне керівництво, зробила найбільший вклад у руйнування Союзу, а тепер розвалює СНД. Природно, що, вийшовши з рубльової зони і досягнувши успіху у холодній війні з Росією, вона відчуває величезні труднощі. Сьогодні ціни на основні продукти харчування та промтовари в Україні у 2–3 рази вищі, ніж у Росії. Виробництво падає, підприємства зупиняються, а, дивлячись на наші розхристані фінанси, хочеться поставити питання, що ж у нас відбудеться швидше — вся паперова маса перетвориться на українські гроші, або навпаки, наші гроші перетворяться на звичайний папір», — говорив Базилюк.
Нескладно відзначити тут явні маніпуляції. У цьому та інших своїх інтерв’ю Базилюк виставляв економічні проблеми України наслідком «непомірної суверенізації» і виходу зі складу СРСР. Хоча було очевидно, що корінь проблем зовсім в іншому — весь пострадянський простір переживав тоді перехідний період. Соціалістична планова економіка впала, ринкова ще не сформувалася. Радянські підприємства зупинялися тому, що просто не могли працювати в умовах капіталізму. Відбувалося це, зрозуміло, не тільки в Україні. У Росії йшли рівно ті ж самі процеси. І російські рублі на початку 90‑х перетворювалися на папір так само стрімко, як і українські купони. Але об’єктивна економічна реальність суперечила світогляду Базилюка та його однодумців, тому незручні факти вони вважали за краще ігнорувати.
Із того ж інтерв’ю стає зрозумілим, кого донецькі сепаратисти вважали своїми головними противниками і на кого покладали відповідальність за всі біди країни.
«Відповідальність за розвал економіки несе номенклатурна верхівка колишньої КПУ. Але цю відповідальність із нею повинні розділити і націоналістичні сили — Рух, УРП та інші організації подібного штибу», — стверджував Базилюк.
У підсумку він перераховував основні програмні тези власної партії, серед яких були такі пункти: боротьба з ідеологією націоналізму і тоталітаризму, федеративно–земельний устрій Української держави, державний статус двох мов, підтримка інтеграційних процесів СНД, повернення України до рубльової зони.
Усі ці пункти, крім останнього, пізніше лягли в основу ідеології різних проросійських сил України і кочували з однієї передвиборної програми до іншої протягом наступних 20 років.
Повернення до рубльової зони, яке ще здавалося можливим у 1993 році, незабаром стало нездійсненним завданням, і від цієї вимоги згодом відмовилися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
