Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

прочитав від першої сторінки до останньої. У декого (як, можливо, і в забудькуватого професора) могла промайнути думка, що їй тут не місце. Що вона, напевно, мала б належати до спеціальної колекції і зберігатися в кімнаті, звідки нічого не можна виносити, на вхід до якої студентам треба діставати письмовий дозвіл і де зависають бібліотекарі, розглядаючи раритети. На них баркодів нема. І навіть щоб погортати такі книжки, доводиться надягати рукавички.

Але ця книжка залишається у звичайній колекції. Нерухомо застигла в гіпотетичному обігу.

Її обкладинка, виготовлена з тканини глибокого винного кольору, вицвіла від часу та втратила яскравість. Колись на ній були витиснені позолочені літери, але золото зникло, а літери зносилися й перетворилися на гліфоподібні[2] засічки. Горішній кутик назавжди заломився під значно важчою книжкою в коробці, де її зберігали на складі з 1984 по 1993 рік.

Сьогодні січневий день так званого С-семестру, коли заняття ще не почались, але студенти вже повернулися до кампусу, де влаштовують лекції, симпозіуми й репетиції театральних вистав. Це післясвятковий розігрів перед поверненням до звичної рутини.

Закарі Езра Роулінз прийшов до кампусу насолодитися читанням. Через це він відчуває докори сумління, адже мав би витрачати свої дорогоцінні зимові години, граючи (та переграючи й аналізуючи) у відеоігри, щоб як слід підготувати дипломну роботу. Але хлопець стільки годин проводить перед монітором, що відчув майже непереборну потребу дати очам відпочити на папері. Він нагадує собі, що книжки й відеоігри мають чимало точок перетину, утім, точки перетину з відеоіграми він знайде де завгодно.

Закарі вважає, що читати роман — це те саме, що грати в гру, кожен вибір у якій уже здійснив хтось значно кращий за тебе в цій конкретній грі. (Утім, іноді йому хочеться, щоб романи «вибери свою пригоду»[3] знову ввійшли в моду.)

А ще Закарі читав (чи перечитував) цілу купу дитячих книжечок, адже те, про що розповідають у них, здається йому більш схожим на історії, однак хлопець пам’ятав, що це може бути симптомом наближення кризи зрілого віку. (Він мало не очікує, що ця криза зрілого віку вигулькне, як зозуля з годинника, точнісінько на його двадцять п’ятий день народження, до якого залишилося якихось два місяці.)

Бібліотекарі вирішили, що він спеціалізується на літературі, аж поки хтось із них не завів з ним розмову, а Закарі не відчув потреби зізнатися, що насправді він один з адептів вивчення новітніх медіа. Щойно розпрощався зі своїм новим амплуа, як одразу засумував за ним: це була маска, за якою він міг насолоджуватися, не помічаючи цього. Закарі здавалося, що у своїх окулярах з квадратною оправою і светрах грубого плетіння він скидається на студента-філолога. Він ще досі геть не звик до зим у Новій Англії, тим паче до таких, як ця, коли сніг не вщухав ані на мить. Закарі прикривав своє виплекане на півдні тіло важкими шарами вовни, загортався в шарфи й зігрівався гарячим какао з термосів, яке іноді приправляв крапелькою бурбону.

До кінця січня залишилося два тижні, і Закарі втомився від свого списку дитячої класики, принаймні тієї, що є в бібліотечній колекції, тож перейшов до книжок, які намислив прочитати. Мимохідь він розгортав ті, що траплялися під руку й чимось зацікавлювали, і прочитував кілька перших сторінок. Це стало його ранковим ритуалом — виймати вподобаний примірник зі стелажів у бібліотечній волого-книжковій тиші, а потім повертатися до кімнати в гуртожитку й решту дня читати.

В атріумі зі слуховим віконцем він тупає ногами, щоб струсити із черевиків сніг на килимок біля входу, і кидає «Ловця у житі»[4] та «Тінь вітру»[5] в коробку для повернення, замислюючись, чи не запізно засумніватися у своїй спеціалізації посеред другого курсу магістерської програми. А потім нагадує собі, що йому подобаються новітні медіа, а якби вивчав літературу п’ять з половиною років, то, напевно, уже втомився б і від неї також. Йому хотілося б спеціалізуватися на читанні. Без жодних відгуків та іспитів, аналізів — просто читати собі.

У відділі художньої літератури, що на два поверхи нижче, де вздовж коридору на стінах висять у рамках літографії кампусу ранніх років, зараз навдивовижу мало людей. Коли Закарі йде між стелажами, навіть кроки його відлунюють. Ця частина будівлі давніша, вона геть не схожа на світлий атріум біля входу, стелі тут нижчі, тож книжки ніби підпирають їх, а світло від лампочок, що, між іншим, мають звичку перегорати, хоч скільки їх міняй, падає довкола вузькими тьмяними прямокутниками. Закарі спадає на думку, що він колись після випуску, якщо матиме гроші, дасть бібліотеці особливу пожертву на ремонт електропроводки в цій частині будівлі. «Необхідне для читання світло подароване З. Роулінзом. Випуск 2015. Користуйтеся на здоров’я».

Він нещодавно закохався в Сару Вотерс[6], тож ретельно вивчає розділ на літеру В. Попри те що в бібліотечному каталозі було вказано кілька назв, «Маленький незнайомець» — єдиний на полиці, тож хлопцеві не довелося думати, що саме вибрати. Потім Закарі шукає те, що називає таємничими книжками, якщо не впізнає заголовка або ніколи не чув про автора. Розпочав з пошуків корінців без назви.

Потягнувшись до горішньої полиці (нижчому студентові для цього знадобилася б драбина), хлопець витягає книжку в обкладинці з тканини винного кольору. Ні на обкладинці, ні на корінці назви немає, тож Закарі розгортає книжку на першій сторінці.