Читати книгу - "Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)"

переважанням платівок, а не живих мелодій на радіо, Спілка Музикантів була дуже занепокоєна тим, що музикантів виганяють з роботи. Вона палко виступала проти цього, і, як наслідок, було погоджено, що на Радіо 1 має бути певна кількість того, що охрестили "неголковим часом", а саме – трансляція живих гуртів, а не просто платівок. Абсолютна правда, як це зараз не здається дивним. Такі ді-джеї, як Джиммі Янг (якому зараз, на мою думку, близько 128 років), грали хіти дня й час від часу мусили додавати живий трек. Чесно кажучи, хоч зараз це звучить архаїчно, практична реальність полягає в тому, що ця норма справді створила роботу для живих музикантів.

Одним із найвідоміших артистів "не-голкового часу" був чудовий співак Джеймс Роял. Ним керував пан Мервін Конн, якого, на жаль, уже немає з нами. До цього дня прізвисько Мервіна залишається найбільш відповідним, яке я коли-небудь зустрічав у бізнесі.

Мервін Конн... тому що так багато з нас були обдурені[4].

Незважаючи на цей очевидний управлінський гандікап, Джеймс Роял самостійно зробив себе одним із найпопулярніших виконавців, що користувався "не голковим часом"; дійшло до того, що Джеймс Роял і його група Royal Set отримували більше замовлень по телефону, ніж виконавці з великими тиражами записів. Пізніше я дізнався, що більшість цих листів від шанувальників надійшли від матері Джеймса. Вона жила в південному Ілінгу, але написала десятки листів до BBC – щоб уникнути підозр, вона спочатку розіслала ці листи своїм друзям по всій країні, які надсилали їх із віддалених адрес, щоб уникнути виявлення. Невдовзі, завдяки мамі та великій кількості справжньої пошти від шанувальників і замовлень, які він отримував, Джеймс Роял став найбільш запитуваною людиною на радіо в будь-якій точці світу.

Яке моє місце у всьому цьому, і як мій шлях перетнувся з Мервіном Конном?

Що ж, мій шлях до дверей Джеймса Рояла пройшов через паб "Червоний Лев" у Брентфорді, чудовий старовинний рок-н-рольний паб, де музиканти звідусіль збиралися й джемували разом у четвер і п’ятницю ввечері. Безліч чудових виконавців, як-от Джон Ентвістл (з The Who) і Джеймс Роял. Для мене, як для шістнадцятирічного повного надій хлопця, було неймовірним привілеєм грати поруч із такими людьми, як ці. Я зазвичай їздив туди на пошарпаному старому "лендровері" мого приятеля зі своїм пошарпаним старим Хаммондом позаду і проводив всю ніч, граючи з цими знаменитими сесійними музикантами. Мені це подобалося.

Джеймс Роял був справді приємним типом, і одного дня я був дуже щасливий, коли він сказав: "Ти б не хотів прийти та зіграти зі мною сесію на Radio 1?".

Я мало не впав від шоку.

- А ось список сесійних хлопців, які будуть грати з тобою...’

А це були майже всі топові імена, якими я захоплювався.

- І ти отримуватимеш по 2 фунти за сесію.

Я був на сьомому небі. У ті часи за один фунт ви могли заправити свою машину бензином.

Коли настав той день, я схвильовано попрямував до старої підземної Maida Vale Studios у Лондоні, яка прославилася під час Другої світової війни. Це був фантастичний маленький лабіринт із крихітною кабінкою управління та кімнатою для запису. Вони записували наживо кожну сесію прямо на чверть-дюймову стрічку – без мікшування, все робилося дуже швидко. Я кажу "наживо", вони насправді залучали близько півдюжини музикантів, які грали разом близько трьох годин, виступи записувалися, а потім використовувалися для "безголкового часу". У кутку чомусь завжди сиділа жінка і в’язала. З ватою у вухах.

Пізніше я запитав, чому вона там була, і виявилося, що її присутність – це повернення до війни. Очевидно, під час конфлікту не вистачало кваліфікованих виробників і техніків, здебільшого тому, я припускаю, що всі вони були вбиті в бою. Тож BBC залучила багато жінок для виконання того, що раніше вважалося "чоловічою роботою". Ці жінки отримали постійні контракти, тож після закінчення війни у ВВС не було іншого вибору, як залишити їх. Ці старі жінки сиділи в кутку студії, заткнувши вуха від "шуму" групи... і в'язали.

У будь-якому разі моя перша сесія пройшла дуже добре, і, на щастя, Джеймс був дуже задоволений моєю грою. Я був радий, коли мене запросили знову, і перш ніж я міг перевести подих, я провів шість тижнів сесій. Я не міг повірити своєму щастю. Це було дуже весело.

Потім я зрозумів, що мені все ще не заплатили. Я порушив цю тему з Джеймсом, і він сказав мені, що його менеджер займається цією справою.

Настав час піти і зустрітися з Мервіном Конном.

Його офіс знаходився поблизу Лестер-сквер, тож я заправив свій маленький Ford Anglia — ви дізнаєтеся більше про цей легендарний автомобіль пізніше — і вперше поїхав до Лондона. Я був переляканий – я ніколи в житті не бачив стільки заторів і не мав уявлення, куди я йду. Хоча я жив приблизно в п’яти милях або близько до того за Лондоном, це було тихе зелене передмістя, оточене полями, і це цілком могла бути інша планета. Я чітко пам’ятаю, як їхав уздовж шосе A40, моє мислення було розмитим, коли хаос міста огортав мене.

Якимось чином я знайшов офіс Мервіна Конна прямо посеред Вест-Енду. Я підійшов до дверей, на яких була невелика табличка з написом — без брехні — "Митці Мервіна Конна". У верхній частині дуже вузьких сходів була невелика приймальня з дівчиною, що сиділа за столом.

Я нервово сказав:

- Я прийшов до містера Конна. Я Рікі Вейкман.

(Люди в ті часи називали мене Рікі. Одна з ранніх подруг сказала, що це звучить більш по-американськи та круто, тому що "Річард" звучало як ім’я старого пердуна. Може тепер мене знову будуть звати Річардом?).

Так ось...

- З якого ти гурту?

- Джеймс Роял та Королівська Застава.

Вона пройшла крізь двері ліворуч і зачинила їх за собою. Потім я почув, як вона сказала:

- У мене там зовні Рокі Вігвам, він каже, що хоче тебе побачити.

- Пропусти його сюди.

Я дуже нервував, коли сів навпроти Мервіна Конна. Він сидів за величезним старим дубовим столом, оточений чотирма стінами, завішаними золотими дисками. Я пам’ятаю, як подумав: "Вау! Я досяг успіху! Він був дуже дружелюбний".

- Я все про тебе чув, Роккі.

- Е-е, це Рікі, містер Конн.

- Так, я все чув про тебе, Рікі. - Він явно не мав жодної уяви, хто я такий і чому