Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

...і я у певнений, що Командор Ваймз знає що каже. Він каже що ми не будемо робити старомодну поліцейську роботу і ловити тільки тих нещасних які надто дурні щоб зуміти втекти!! Так і так це означає на багато більше роботи і нових людей у Варті.

Чекаючи, поки сформується нова фраза, Морква взяв з тарілки сосиску й опустив руку з нею під стіл.

Знову почулося «ням».

Поруч заметушився офіціант.

— Ще порцію, пане Морква? За рахунок закладу. Безкоштовну їжу Моркві пропонували всі до єдиного ресторани та кафе Анк-Морпорка. Власники кожного з них мали тверду й приємну впевненість у тому, що він завжди наполяже на оплаті.

— Ні, справді, було дуже смачно. Так, ось... двадцять пенсів, решти не треба, — сказав Морква.

— Як ваша юна панна? Я сьогодні її не бачив.

— Анґва? О, вона... у справах, знаєте, неподалік. Втім, я обов’язково перекажу їй, що ви питали.

Ґном радісно вклонився і поквапився далі.

Морква написав ще кілька сумлінних рядків, а тоді дуже тихо сказав:

— Її кінь з возом і досі біля пекарні Бронескибки?

З-під столу долинуло скавчання.

— Справді? Дивно. Продукцію порозвозили вже давно, а борошно й крупу зазвичай привозять не раніше обіду. Візник і досі там сидить?

Хтось тихо гавкнув.

— І для розвозу цей кінь має надто добрий вигляд. А ще візники під час простою зазвичай вішають коням на шиї торбу з кормом. І сьогодні — останній четвер місяця. Тобто у Бронескибки сьогодні день розрахунків з робітниками.

Морква поклав олівця і чемно помахав рукою, привертаючи увагу офіціанта.

— Пане Буре, можна чашку жолудевої кави? З собою.

У Музеї ґномського хліба на Карусельній неабияк хвилювався пан Гопкінсон, куратор музею. Окрім усього іншого, причиною такого хвилювання було те, що його щойно вбили. Але в цей момент він схильний був розглядати це як нехай і дошкульну, та все ж другорядну деталь.

Його забили хлібиною. Навіть для найгірших людських пекарень такий хліб типовим не назвеш, а ґномський хліб як знаряддя нападу має взагалі неймовірні властивості. Ґноми розглядають пекарство як частину мистецтва війни. Коли вони випікають кам’яні булочки[4], нікому не до сміху.

— Погляньте-но на цю вм’ятину, — говорив Гопкінсон. — Скоринку практично проламано!

— ЯК І ВАШОГО ЧЕРЕПА, — сказав Смерть.

— Так, так, — кинув Гопкінсон тоном людини, яка цінує черепи по пенні за десяток, але чудово розуміє непересічну цінність хорошої хлібної колекції. — Але чим поганий звичайний кийок? Чи навіть молот? Я б знайшов, якби попросили.

Смерть, який і сам був особистістю не без певних маній, зрозумів, що перед ним — справжній одержимий. Покійний пан Гопкінс мав писклявий голос і носив окуляри на чорній стрічці — його привид зараз мав на собі їхній духовний аналог, — а це завжди було ознакою свідомості, схильної протирати шафи навіть із зовнішнього боку дна та сортувати канцелярські скріпки за розміром.

— Це справді дуже кепсько, — заявив пан Гопкінсон. — А ще й невдячно — після того як я допоміг їм із піччю. Я відчуваю, що мені таки доведеться подати скаргу.

— ПАНЕ ГОПКІНСОН, ВИ ВПОВНІ РОЗУМІЄТЕ, ЩО МЕРТВІ?

— Мертвий? — проджерґотів куратор. — О, ні. Я не маю можливості бути мертвим. Не зараз. Зараз просто не той момент. Я ще навіть не склав каталог кексів.

— ТИМ НЕ МЕНШЕ.

— Ні-ні. Вибачте, але так просто не піде. Вам доведеться зачекати. Я дійсно не можу зараз братися за такі дурниці.

Смерть збентежився. Більшість людей, коли помирали, після початкової розгубленості відчували певне полегшення. З них звалювався вантаж, який вони підсвідомо несли за життя. Впав другий космічний черевик.[5] Найгірше сталося, і тепер вони могли змиритися зі своїм, метафорично кажучи, подальшим життям. Мало хто сприймав це як просту прикрість, якої можна позбутися, якщо досить довго скаржитися.

Рука пана Гопкінса пройшла крізь стільницю.

— Ой.

— БАЧТЕ?

— Це страшенно невчасно. Хіба ви не могли перенести справу на більш вдалий час?

— ТІЛЬКИ ДОМОВИВШИСЬ ІЗ ВАШИМ УБИВЦЕЮ.

— Схоже, з організованістю у вас справи кепські. Я бажаю подати скаргу. Я плачу податки врешті-решт.

— Я НЕ ПОДАТОК, Я СМЕРТЬ. Я З’ЯВЛЯЮСЯ ТІЛЬКИ ОДИН РАЗ.

Привид пана Гопкінса почав танути.

— Просто я завжди намагався все планувати раціональним чином...

— ГАДАЮ, КРАЩЕ ПРИЙМАТИ ЖИТТЯ ТАКИМ, ЯКИМ ВОНО Є.

— Це звучить вкрай безвідповідально...

— У МЕНЕ ЦЕ ЗАВЖДИ СПРАЦЬОВУВАЛО.

Портшез спинився біля Псевдополь-Ярду. Ваймз полишив носіїв паркуватися і, знову вдягнувши пальто, увійшов.

Свого часу — причому ніби вчора — штаб-квартира Варти стояла практично порожньою. Там можна було побачити хіба що старого сержанта Колона, який куняв у своєму кріслі, та ще прання капрала Ноббса, яке сушилося перед грубою. А потім все зненацька помінялося...

Сержант Колон уже чекав на нього з папкою в руках.

— Маю рапорти з відділків, ваша милосте, — сказав він, дрібочучи поруч