Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

в будь-яку підпільну, закордонну організацію). А це означає, що, можливо, ДБ готувало для мене «шпигунську» справу, «ізмєну Родінє» (розстрільну, тим вони й ламали Красіна й Якіра), і для цього їм потрібно було швиденько вилікувати мене та зробити осудним. Такі фокуси пробували провести з М. Плахотнюком уже в Дніпропетровську. Щоб закінчити з репресивною психіятрією, наведу ще кілька міркувань і фактів. Вже після виходу в світ французької версії книги прочитав в «Осінній казці» Лесі Українки точне зображення майбутніх психушок. У неї король вводить цю репресивну новину, бо королівство почало хитатися, а він хоче виглядати благодійником народу. Система психушок виникла в часи хрущовської відлиги й перших років брежнєвщини, коли наші королі відмовились від безумства сталінських репресій. Трохи пізніше прочитав про майбутні психтюрми у німецького містика Р. Штайнера, який вважав, що при подальшому розвитку матеріялістичного, позитивістичного ставлення до людини, будь-які духовні пошуки будуть розглядатися як хвороба й лікуватимуться. Таким чином, ще до комунізму в Європейській суспільній атмосфері вже відчувалося щось, що свідчило про можливість розвитку тюремної системи в цьому напрямку… (Сам Сербський вважав, здається, усіх революціонерів божевільними і мав для цього досить багато фактичного матеріялу).

У радянських умовах такого типу ідеї попали на сприятливий ґрунт невігластва лікарів. Серед дніпропетровських «врачек-палачек» згадую лише кілька садисток. Інші — жінки з порушеною сексуальністю, або просто темні, неосвічені, забиті життям, які дійсно не могли зрозуміти, чому й для чого дисиденти ризикують собою. Вже в час перебудови свердловський кінорежисер брав інтерв’ю у лікарів та їхніх жертв. Вислухавши мене, запитав: «Як Ви пояснюєте той факт, що вони аж шаленіли, коли чули Ваше прізвище, а у Вас такої ненависти нема?» Це вже з психології катів. Можливо, до мене вони кипіли особливою ненавистю тому, що вислизнув з їхніх пазурів… Пригадую лише один випадок, коли пережив злу радість від приниження катів. Це було в Гонолулу, на міжнародній психіятричній конференції. Коли повз мене проходили Снєжневський, Наджаров, Морозов, я насолоджувався помстою, початком нового Нюрнбергу: «Ось я, що був для вас ніхто, таборовий пил, піддослідна тваринка, нині свідок звинувачення, за яким ви — міжнародні злочинці». (Не забуду розповіді однієї американки. Снєжневський підійшов до неї, поплескав по щічці і запитав: «Невже я схожий на ката?» Оця щічка її добила: «Що це значить?» Відповідаю: «Так Ви ж не справжній психіятр, а жінка».)

Як науковця, мене завжди цікавило питання: «Ну, добре, вони сфальсифікували моє божевілля. Але де в мене внутрішні гарантії, що я не шизофренік?» «Філософську інтоксикацію» визнаю. Було… І не лише марксистська. (Якось питав у кюре, члена Політбюро Еспан-ської компартії: «Як це Вам вдається. Ви ж пацієнт Дніпропетровської психтюрми…» Сміється: знаю.) Що шизоїд, в цьому не сумнівався до всіх експертиз. Але ж то тип психіки. Мій колишній приятель вважає всю українську культуру шизофренічною, а російську — маніякально-депресивною. Але не в цьому річ. Чим більше зустрічався з божевільними (особливо на Заході), тим ясніше ставало, що нема абсолютної межі між нормою й паталогією. Ось, наприклад, симпатичний, розумний N. Я його бачив цілком здоровим у тюрмі. А тепер переді мною очевидно хвора людина. Захворів він завдяки лікарям, чи був хворим до тюрми? Американський психіятр після бесіди сказав мені, що ще рік-два такого інтенсивного лікування, і в моєму мозкові стались би незворотні біохімічні зміни… Тому має йтись не про те, чи хворий, чи здоровий, йдеться про соціяльну загрозливість думки,’ репресивність лікування, неправове ставлення до хворого, про те, хто й для чого ставить діягноз. У соцтаборі (майже у всіх соцкраїнах) діягноз і покару призначав король Лесі Українки.

Перечитуючи український та російський тексти, бачу, що кожне видавництво вибирало те, що хотіло. А я тоді не хотів перечитувати. Дещо доведеться доповнити з російського.

З того часу багато чого змінилося. Не лише я, а й інші еволюціонували. Змінилися й мої оцінки людей. Про деяких не знав, що стукають (одного все ж викину, бо доведеться забагато про нього писати, лізти в психоаналізу тощо). Інші виявились кращими, ніж здавалось. Я б із задоволенням викреслив компліменти десяткові людей, наприклад, компліменти Морозові (саме тоді над ним нависла загроза божевільні), та це було би брехнею про той час. Зняв би злі репліки про наших лібералів, дехто з них зміг випростатись і навіть частково повернути свій талант. Та й покаялись — кілька людей. Найтяжче мені з Дзюбою. Коли написав дуже злу передмову до французького видання «Інтернаціоналізму», то В. Некрасов публічно звинуватив мене в бєсчєловєчності. Я ж у приватному листі дуже гостро звинуватив його в зєвачєствє, егоцентризме, наплевательстве на окремих людей та й усю Україну… Жаль, що посварились, та інакше я не міг, і не зміг би сьогодні. Пошану до нього зберіг. Як і до Дзюби. Наперекір закономірності падіння таланту тих, хто здався, його талант мислителя-культуролога зріс. Якби (завжди в історії України оте Шевчен-кове «якби»!) було прийнято його програму зцілення української культури, то ми мали б шанс уже бути в Європі… Я знав, що він знає про мої писання проти нього (наївна редакція «Українського слова» подарувала панові Міністру надрукований в них «Інтернаціоналізм»), та це не завадило ні йому, ні мені в спілкуванні й співпраці. Коли ми отримали відкритого листа В. Стуса до Дзюби, то жалкував, що не мав раніше, замінив би свою передмову цим листом… Щоб вже закінчити з цією болючою темою, згадаю телефонічний дзвінок 76-го року, від Ірки-Якірки: «Чому ти так гостро написав у „Монді“ про Красіна, і так м’яко — про батька?» їй я пояснив, а читачеві… Перед очима моєї дружини стоїть Петро Якір, якого бачила після його звільнення. Блідий, як крейда, тотально знищений прохає в неї… простити. Людина зламана ще в сталінських таборах, алкаш. Це — останнє — використали. З Красіним складніше. Думаю, що його головною слабкістю було вождівство, переоцінка себе як лідера антикомуністичної опозиції. В еміграції публічно каявся, але ми бачили, що нещиро, із внутрішнім прагненням повернути собі лідерство. На покаянний особистий лист я йому не відповів. Вдруге покаявся вже всерйоз. Передав через Н. Світличну, щоб я йому простив. Я відповів, що простив ще в тюрмі, але за себе, не за інших. То нехай йому прощають вони. Чи Бог. Жорстоко. І все ж, — як інакше? Скільки інших загублених доль, з його вини… Не я суддя…

Був ще один закид. Його зробив після виходу в світ російськомовного «Карнавалу» В. Максимов. Він звинуватив, що я за марксистським звичаєм написав донос