Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

І не просто втішається, а ще й повниться гордістю: здається їй, що саме тепер вона звершує велику справу, бо цю неповторну скороминущу мить — єдину з крові й плоті в безконечному часі — обертає на вічну. Ось так і Зорбас, сотворений із плоті й крові, увічнився з моєї волі в безтілесному слові. Вже віддавна — хоч я й не бажав цього, ба, навіть навпаки, прагнув протилежного — в мені почав кристалізуватися міф про Зорбаса. В надрах моєї душі почалися таємничі перетворення: спершу якась музична тривога, лихоманка насолоди й роздратування, неначе в мою кров проникло чужорідне тіло, і мій організм намагався приборкати його, асимілювати і в такий спосіб знищити. І навколо цих відчуттів, навколо цього зародка зароїлися слова й огорнули його живлющою плоттю. Проясніли туманні спогади, спливли з непам’яті радощі й жалі, життя кудись відплинуло з цієї спекотної лихоманки, і Зорбас перетворився на казку.

Я ще не знав, якої форми надам цій казці про Зорбаса: роману чи пісні, чи заплутаної, мов у Шехерезади, фантастичної оповідки, чи стисло й сухо відтворю розмови, які я вів із Зорбасом на крітському узбережжі, де ми разом угризалися в землю, шукаючи поклади бурого вугілля. Обидва ми добре знали, що ті пошуки, та практична мета — то тільки туман, який ми напускали людям в очі; насправді ж ми щодня з нетерпінням чекали, коли зайде сонце й розійдуться робітники. Тоді ми вкладалися просто на піску, смакували чудову селянську їжу, пили сухе крітське вино й заводили розмову.

Я здебільшого мовчав, бо чим може подивувати справжнього демона якийсь там «інтелігентик»? Я слухав, а він розповідав мені про своє село на Олімпі, про сніги, вовків, комітат[2], про Ая Софію[3], буре вугілля, магнезит і жінок, про бога, вітчизну і смерть, розповідав, аж поки так розпалювався, що йому бракло слів, і тоді він раптом підхоплювався на ноги й пускався в танок по крупній побережній ріні.

Міцний, стрункий, ширококостий, із закинутою назад головою, з круглими, як у птаха, очима, він сатанів у танку і щосили гатив дужими ногами в берег, бризкаючи морською водою мені в обличчя.

Коли б я зважився на те, до чого він закликав мене своїм криком — не криком — ревінням! — моє життя набуло б сенсу, і я пережив би і плоттю, і кров’ю, і кістками те, до чого тепер, мов наркоман до наркотика, весь час повертаюся думкою і що відроджую на папері.

Та я не зважився. Я дивився опівночі, як витанцьовує Зорбас, як він аж вищить од захвату, закликаючи мене вискочити із зручної шкаралупи звичок та поміркованості й податися разом з ним у далекі мандри, але я, тремтячи від холоду, не рушав із місця.

Багато разів на віку ставало мені соромно від того, що не давав я своїй душі кинутися стрімголов туди, куди кликало мене найвище безумство — суть життя, але ніколи й ні перед ким не було мені так соромно за свою душу, як перед Зорбасом.

Одного ранку на світанні ми розлучилися: я вирушив знову на чужину, уражений невиліковною фаустівською хворобою — жадобою пізнання, а Зорбас подався на північ та й осів у Сербії на якійсь горі біля Скопле, де надибав, як казав, багату жилу магнезиту. Обкрутивши там кількох багатіїв, він закупив інструмент, найняв робітників та й знову заходився пробивати під землею штольні. А потім цей могутній стариган повисаджував у повітря скелі, проклав дороги й водогін, поставив собі дім та й одружився з гарною веселою молодичкою Любою, і вона народила йому дитя.

Одного разу в Берліні я отримав телеграму: «Знайшов зелений камінь дивовижної краси, приїжджай негайно. Зорбас».

У Німеччині тоді саме був великий голод. Марка настільки знецінилася, що доводилося пхати на собі лантух з мільйонами, аби зробити якусь нікчемну покупку, а щоб розплатитися за обід у ресторані, треба було відкрити пухлу від паперових грошей валізу й витрусити з неї на стіл геть усе; невдовзі настали й такі часи, коли доводилося платити по десять мільярдів банкнотами за одну поштову марку.

Голод, холод, потерті піджаки, діряві черевики. Завжди рожеві німецькі щоки зжовкли. Віяв осінній вітер, люди, мов листя, падали на вулицях. Дітей обманювали шматочками гумки — давали смоктати, щоб не плакали. Поліція патрулювала мости через річку, бо з них почали стрибати матері з немовлятами, щоб утопитися й таким чином покінчити з муками.

А потім зима, сніг. Мій сусіда, німець, професор-синолог, аби зігрітися, брав довгий пензлик і марудним далекосхідним способом намагався переписати якусь стародавню китайську пісеньку або котрийсь із висловів Конфуція. Кінчик пензлика, високо піднятий лікоть і серце вченого мали утворювати трикутник.

— У же за кілька хвилин,— казав він мені задоволено,— я зігріваюся, піт виступає під пахвами.

Саме в ці гіркі дні я й отримав телеграму від Зорбаса. Спочатку я був скипів. Мільйони людей принижуються, падають на коліна з-за шматка хліба, бо не мають чим підкріпити тіло й душу, а тут на тобі, телеграма: вирушай за тисячі миль помилуватися зеленим каменем дивовижної краси. Будь вона проклята, краса ота, сказав я, вона бездушна і їй байдуже до людських мук.

Та раптом я здригнувся: мій гнів уже минув, і я з жахом відчув, що на той нелюдський Зорбасів поклик у мені відгукується інший нелюдський поклик. Якийсь хижий птах змахнув у мені крилами, готовий злетіти.

Одначе він не злетів: я знову не зважився. Я не сів у поїзд, не піддався божественному тваринному покликові, що лунав у мені, не зробив відчайдушно сміливого вчинку. Я послухався голосу поміркованого, тверезого людського розуму. І взяв ручку, й написав Зорбасові, і пояснив йому...

І він відповів:

«Даруй мені, хазяїне, але ти книгогриз. Міг би й ти, нещасний, раз у житті побачити прекрасний зелений камінь, так ти не захотів. Їй-богу, якось, коли не було чого робити, сидів я та й думав: «Існує чи не існує пекло?» А тепер, отримавши твого листа, я сказав: «Мабуть, пекло таки має існувати для деяких книгогризів».

Зринули спогади, і ось товпляться, поспішають один поперед одного. Час уже дати їм лад. Розповісти про кумедні й лихі Зорбасові пригоди від самого початку. Бо навіть найнесуттєвіші випадки, пов’язані з ним, яскраво виблискують у моїй пам’яті, живі й чарівливі, як різнобарвні рибки в прозорій морській воді улітку. Ніщо Зорбасове не вмерло в мені, бо те, чого