Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Так, саме так, Амелія Максимівна. Максим Ігнатович наполягав на тому, аби я придбав квіти для вас, перед тим, як зустріти вас тут, - збрехав я. Ніхто не просив мене цього робити. І точно Максим Ігнатович навіть і не знає нічого про ці квіти. Аеропорт, вокзал чи будь-що інакше такого типу, асоціюється у мене з тим, що треба когось зустріти не з пустими руками. Зазвичай банальні квіти – це повід для посмішки. Амелія та мій бос мають погані взаємини, можливо хоча б квіти допоможуть трішки в цьому.
- І саме нарциси? – вона вкотре прискіпливо глянула на мене, тримаючи букет.
- Я вирішив, що вони найбільше підійдуть саме вам, - я натягнув посмішку та завів авто. Коли це закінчиться? Я вже жалкую, що погодився на усе це
Як тільки наш автомобіль опинився на території сім’ї Федоренко, з будинку прямо ж таки, вибіг Максим Ігнатович. На його обличчі сяяла щира, дитяча посмішка. І не дивно, він не бачив доньку стільки, скільки я працюю в нього. Насправді у мене виникало питання, чому він просто не візьме декілька днів вихідних та не полетить до неї в Штати? Однак, навіть на це питання, я почув відповідь, коли у старого дійсно був такий план і він розповів його своїй доньці, Амелія в істериці наказала йому не прилітати до неї. Мовляв, вона не хоче, аби він дістав її і там.
- Донечко, мила, я такий радий тебе бачити! – мало не закричав від радощів шеф, обіймаючи свою доньку. Я помітив, як вона приховала посмішку і легенько поплескала батька по спині. Немов моє плече годину тому. Це змусило мене закотити очі.
- І я також рада тебе бачити, тато.
- Як ти долетіла? Все ж таки, це не так комфортно, як машиною, - дійсно, квиток бізнес-класу і поруч не стоїть зі шкіряним сидінням будь-якого авто!
У мене більше не було бажання слухати їхні дурні та банальні балачки. Я мовчки дістав ті величезні валізи панянки та відніс їх до її кімнати. Точніше, поставив поруч. Адже, вельми поважна Амелія до біса ненавидить, коли хтось втручається у її особисте життя. Бідненька..
Завдяки усьому могутньому, на сьогодні у житті Амелії не з'явилося жодних конкретних планів, за винятком одного - відновити себе після важкого перельоту. Поєднуючи корисне з приємним, вона присвячувала час своїм особистим справам в будинку, дозволяючи мені трішки відпочити в затишному окремому будиночку для охорони.
- Тільки не кажи, що Максимка назначив тебе охоронцем для його донечки! – обурливо закричав Захар, кинувши в мене яблуко. Я обережно відкрив одне око, глянувши на свого колегу. – Серйозно?
- Я не винен в цьому, - коротко відповів я.
- Але чому саме ти? Ви ж немов кіт і собака цапаєтесь!
- Захаре, я не знаю, чому Максимка обрав саме мене охоронцем для його донечки. Мені самому аж ніяк не подобається ця ідея, повір.
Хлопець гучно видихнув, немов лев, падаючи на вільний диван. Авжеж, всі знали, що між ним та Амелією колись щось мало бути. Цей блондин не пропустив жодної спідниці на цій планеті, присягаюсь. Не дивно, чому Максим Ігнатович не обрав його на важливу роль.
- А маленька виросла, чи не так? – він посміхнувся, закидаючи руки за голову.
- Яка вона тобі маленька? Ви ж однолітки, - я закотив очі та підкотив рукава своєї білосніжної сорочки. Не дивлячись на спекотну погоду, ми, охоронці сім’ї Федоренко, мали свій певний дрескод. Зазвичай це були білі сорочки з чорною краваткою, рідше це міг бути костюм, чи щось інше.
- І що з того? – Захар вкотре пхикнув та перевівся в сидяче положення, спираючись ліктями на коліна. – Взагалі, я планував на вихідних піти погуляти з нею. Ти б міг нічого не говорити нашому шефу?
- В тебе єдиний вихідний в тиждень і ти хочеш, замість того, аби поспати, піти погуляти з нею? – я кинув на нього здивований погляд. – Ти геть дурний?
- Для того і є вихідні, зануда.
- Я не буду влаштовувати вам зустрічі. Я не для цього підписував новий договір з Ігнатовичем.
- Що за новий договір? – Захар перейшов на шепіт та ще більше підсунувся до мене.
- Ти такий наївний, Захаре. Ти дійсно думаєш, що я розповім тобі геть усе?
Я засміявся, хитаючи головою.
- Сподівався, якщо чесно, - різко відповів він і закотив очі.
- Це типовий договір, який ми підписуємо, стаючи охоронцями. Ти такий же підписував з ним, і я теж, і усе інші також, - авжеж, я не буду вдаватись у всі деталі. Це вже не такий самий договір, який я підписував в перший день. Ну майже, якщо не брати до уваги більшу зарплатню та такі пункти, як «не доторкатись до моєї доньки», або «у вас мають бути виключно ділові взаємини», а так усе те саме.
- Я гадав, щось цікавіше. Все ж таки, ти майже усе літо будеш її охоронцем, живучи під одним дахом на березі моря! Про таке навіть мріяти занадто багато!
- Тому можливо і не ти її охоронець, Грабчак? – я натягнув саркастичну посмішку, продовжуючи дивитись на хлопця. Він вкотре вже за цей час пхикнув і ліг, роблячи вигляд, що спить. Насправді я також думав, що трохи подрімаю, проте екран мого годинника засвітився, а отже, мене кличе мій шеф. Чи можливо вже шефиня?
- Викликали мене, Максим Ігнатович?
Увійшовши до широкої зали, де зазвичай снідала, обідала чи вечеряла рідня Федоренків. Простір кімнати дійсно вражав своєю величчю, а серцем зали був довгий дерев'яний стіл, що виглядав як неймовірно старе та дуже дороге дерево.
По стінах висіли безліч гарних картин, напевно, полотна талановитих художників, про яких я навіть і не здогадувався. А у центрі зали, на величезній стелі, витримано розквітала витончена кришталева люстра. Не виключено, що кришталеві краплі приховують діаманти, а не звичайне скло.
Я часто бував в цій кімнаті, та й в усьому будинку загалом. Це моя робота – спостерігати за тим, аби все буде, як треба.
- Так, Дем’яне, підійди ближче до мене, - тихим голосом сказав чоловік, вказуючи на місце поруч з тим, де він сидів. – Присядь, повечеряєш з нами. Знаю, вам накриють лише через годину, тому склади нам компанію.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір», після закриття браузера.