Читати книгу - "Офіс на відчепі, Ясна Приведа"

Ліка у сто перший раз переконувалася, які жінки схожі між собою, коли впадають з головою у рій метеликів, а ім’я йому - дорога до себе.

Історія Моніки відкрила для Ліки свої скрипучі двері минулого з цілим вихорем роздумів, переживань та відчуттів.

Люди часто впадають у боротьбу з почуттями. Насильно їх вибирають їх себе, замість того, аби спокійно дати собі право їх відчути. У повній їх силі, гаммі. Хай просто наповнять тебе. Головне ж - відчути їх користь та призначення. Через біль приходить мудрість - хто це ствердив, добре знав життя. А ми, люди, у більшості не хочемо ніякої болі. Ні і ще раз ні. Досить. А у безпечності і користі чуємо лише его, яке водить нас лабіринтами свого виміру. А вихід? Його просто немає, допоки ти не почуєш себе. Все тривіально, але до цього доходиш сам. Через біль і досвід, через поразки та любов, через сльози втрат і безумовну любов.

Де був головний урок для Моніки? Чому вона ходила, наче по колу від одних невдалих стосунків до внших?

Думки кружляли тінями. Істина приходила, як завжди із новим днем. Схід сонця приносив світло мудрості.

Урок був у тому, що кожні нові ( нехай і невдалі ) стосунки приводили її все ближче до істинної любові, до розуміння себе у присутності іншої людини у твоєму житті.  Таке воно оте життя у любові - короткій, минулій, болючо-солодкій, бо по-іншому буде аж дуже потім.

Як розповідала Моніка, за кожні нові стосунки вона трималася до болю в руках. Чим сильніше хотіла «навічно», тим вони вислизали, перетворювалися у незнайомих знайомих, набирали сухості та гнітили душу.

Ліка давно засвоїла одну істину - чим більше людина є не собою у стосунках, тим вони болючіші.

…День доходив до завершення. Офіс поволі стихав, один за одним його жителі поверталися до іншого виміру її величності реальності буття.

— Стакан джерельної води смакуватиме зараз, як ніколи, - думала Ліка, прямуючи до кафетерії.

Життя тривало…

Кінець