Читати книгу - "Маленькі жінки. I частина"

не розповідалося про труднощі, котрі переживали солдати, про небезпеки, що чатують на них, про тугу за домівкою. Це був веселий, бадьорий лист, повний живих описів табірного життя, маршів, військових новин, і лише наприкінці батько з особливою любов’ю почав звертатися до своїх маленьких дівчаток.

«Передай їм всю мою любов і поцілуй їх від мене. Скажи їм, я думаю про них щодня, молюся щоночі. У їхній любові до мене я знайшов свій найкращий прихисток. Ще один рік очікувань – цей строк здається таким нескінченно довгим… Але нагадай дівчатам, будь ласка, що ми можемо працювати, витрачати час очікування з користю. Я знаю, що вони запам’ятають все, що я їм сказав, що вони будуть люблячими дітьми, сумирно виконуватимуть свій обов’язок, сміливо протистоятимуть своїм прихованим – глибоко в душі – ворогам. Я певен: мої дівчата переможуть у цій битві. Коли я повернуся до них, я зможу бути кращим батьком та пишатимуся моїми маленькими жінками більше, ніж будь-коли».

Коли черга дійшла до цієї частини, всі вже тримали носові хусточки. Цього разу Джо не соромилася своїх рясних сліз. Емі теж плакала, пригорнувшись до матері.

– Я така егоїстична дівчина! Але я справді намагаюся стати краще, тому він не розчарується в мені, я знаю…

– Ми всі намагатимемося стати краще, – пролунав гучний голос Мег. – Я ось надто багато думаю про те, як я виглядаю. Я ненавиджу працювати, але я спробую виправитись, щоб допомогти сім’ї. Сподіваюся, що зможу.

– А я постараюся стати такою, як любляче назвав мене тато – «маленькою жінкою». Я спробую не бути такою грубою й дикуватою, я виконуватиму свій обов’язок тут замість того, щоб воліти опинитися де-небудь ще, – сказала Джо, хоч вважала, що поратися вдома – набагато важче завдання, ніж зіткнутися в бою з повстанцями на півдні.

Бет нічого не сказала, але витерла сльози тією блакитною солдатською шкарпеткою, яку почала плести ще жвавіше, щоб не згаяти марно ані хвилини часу. Бет не думала про інші обов’язки, вона просто робила те, до чого лежала її маленька душа, ту роботу, що постійно накопичувалася під руками. Вона сподівалася, що батько пишатиметься нею тим більше, чим дужче вона працюватиме.

Тут раптово тишу порушила пані Марч, весело промовляючи до дівчат:

– А пам’ятаєте, як ви любили гратися в подорожі прочан, коли були ще малечею? Здавалось, що нічого не тішить вас більше, аніж прив’язати мої торбинки на спину як паломницьку ношу, надіти на голову капелюхи, взяти в руки палиці й паперові сувої та блукати по всьому будинку. Все починалося з підвалу, який ви вважали зруйнованим містом, потім прямували нагору, під самий дах. Там збирали різні речі, щоб побудувати з них Небесне місто.

– Як це було весело, особливо коли ми проходили біля левів, билися з Аполліоном[1], і, крокуючи через долину, потрапляли у підземелля гоблінів та домових, – відгукнулася Джо.

– А мені подобалося місце, де ми знімали наші торбинки й скочувалися вниз, – згадала Мег.

– Я про це не пам’ятаю. Я взагалі мало що пам’ятаю, крім того, може, що я боялася підвалу й темних коридорів, і завжди любила печиво з молоком, яке ми їли на даху. Якби я не була занадто доросла для таких речей, я б прямо зараз ще раз зіграла у цю гру, – сказала Емі, яка почала відмовлятися від дитячих забавок ще років у дванадцять.

– Ми ніколи не станемо занадто дорослими для цього, мила, тому що це гра, в яку людина грає все життя. Так чи інакше. Ноша, яку ми беремо з собою, символізує наш життєвий тягар. Тут є й дорога, котру ми маємо пройти за життя, й наше прагнення до добра та щастя – це прагнення веде нас, допомагаючи долати безліч неприємностей і виправляти наші помилки на шляху до миру. Це і є справжнє Небесне місто – те, куди ми всі хочемо потрапити. Тепер, мої маленькі прочани, уявіть, що ви зараз опинитеся не у грі, а в цілком реальному світі. Тоді ми побачимо, чого ви зможете досягти, перш ніж батько прийде додому.

– І справді… Мамо, а де наші торбинки? – запитала Емі, яка була ще надто молода, щоб розуміти фігуральність мови.

– Але ж кожна з вас щойно сказала, який саме тягар її гнітить. Це і є ваша торбинка, ноша. Бет, щоправда, нічого не сказала. Та, гадаю, в неї немає ніякої тяжкої ноші, – сказала мати.

– Ні, в мене теж є тягар. Миття посуду і витирання пилу – з цим я маю впоратися щодня. Я заздрю дівчатам, які можуть грати на піаніно. Ще я боюсь чужих людей, – озвалася Бет.

Тягар, про який казала Бет, здався кожному з присутніх таким дивним, що всі ледь стрималися від сміху, щоб не задіти почуття Бет та не зробити їй боляче.

– Давайте зробимо це, – задумливо сказала Мег. – Це лише інша назва для наших старань. Історія може допомогти нам, адже ми хочемо бути хорошими. Це важка робота, й ми постійно забуваємо про неї. Можливо, гра не дасть нам забути про те, до чого ми прагнемо.

– Сьогодні ввечері ми були у справжній трясині відчаю, але прийшла мама й витягла нас звідти. Мама була як провідник, про яких пишуть у книжках. Нам треба зробити щось типу списку прагнень, як це прийнято у християнській традиції прочан. Але як саме це зробити? – запитала Джо. Вона була в захваті від ідеї, яка вносила трохи романтики в цю похмуру необхідність поратися по господарству.

– Подивіться під ваші подушки, коли прийде різдвяний ранок. Я обіцяю, що там ви знайдете ваші списки прагнень, – відповіла пані Марч.

Вони роздумували над новою ідеєю, аж поки не прийшла служниця Ханна, що жила в сім’ї Марч від народження Мег, щоб прибрати стіл. Потім дівчата дістали чотири маленькі кошики з рукоділлям. Сестри працювали над простирадлами для тітоньки Марч. Шиття не приносило їм задоволення, але сьогодні ввечері ніхто з них не нарікав. Вони прийняли план Джо, розділяючи довгі тканини на чотири частини, й уявляючи, що ці частини – континенти: Європа, Азія, Африка, Америка… Таким чином дівчата могли потрапити в будь-яку країну світу. Вони говорили про різні місця, про те, де кожна з них цього вечора «побувала».

О дев’ятій вечора вони відклали роботу й заходилися співати, як робили завжди перед сном. Ніхто, крім Бет, не міг видобути такі чарівні звуки зі старого фортепіано! Вона торкалася жовтих клавіш тихо й ніжно, акомпануючи простим пісням, що їх любили співати дівчата.