Читати книгу - "Амадока"

135
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 260
Перейти на сторінку:
що він не робив жодного зусилля, але ці зусилля послаблювали його ще дужче, оскільки незрозуміло було, на що їх спрямовувати. Психіятр Слонова вимовляла слова, багато слів, що зливались у білий шум, у піщану бурю, у стихію, проти якої він був безсилий і геть беззахисний, призначення якої не розумів. Він знав лише, що зустріч треба відбути, як неминучість. Будь-якої миті можна провалитись у непритомність. Це рятівне усвідомлення дозволяло йому залишатися.

Слонова сідала поруч і демонструвала зображення. Він чемно все розглядав, іноді западав у зелень голок на ялиці чи політ шкіряного м’яча з надірваним клаптем, зафіксований на фотографії. Запах цієї жінки сприяв його спокоєві. Запах був тоненький, як високий звук. Можливо, як дзенькання кришталевих келихів.

Але коли вона настирливо вимовляла слова, інтонуючи їх, наголошуючи, надаючи їм незрозумілого забарвлення — він губився. Він не знав, що йому слід робити далі.

Ні? — запитувала вона.

Ні? — повторював він, сподіваючись, що вона саме цього від нього хоче.

Нічого вам не нагадує? — терпляче наполягала вона, гамуючи смикання перекинутої через ногу ноги.

Ні? — знову втрапляв він пальцем у небо. Слонова кивала головою — і чоловік доброзичливо імітував цей жест. Вона знизувала плечима — і він знизував також. Вона сумно і розчаровано усміхалась — і його рот, незважаючи на біль у всьому черепі, на скреготіння десь там, під вухами, жалюгідно посмикувався.

Потім він затямив, що «рука» — це рука, «нога» — нога. Прив’язав уявними хірургічними нитками слова «біль», «рана», «милиця», «медсестра», «гречка», «туалет», «втома» до тих об’єктів і понять, які, найімовірніше, їх стосувались. Він спостерігав, і світ людських зв’язків відкривався йому дедалі більше. Він міг уже вести діялог. Міг розповісти, що болить. Міг сказати, коли голодний. На запитання психіятра: «Дивіться — червоний підйомний кран. Це нічого вам не нагадує?» — він відповідав: «Кран нагадує мені кран». І усміхався.

Не те щоби вимовляння слів приносило йому задоволення. Це був просто засіб взаємодії, потрібний для того, щоб триматися на поверхні.

*

Зі своїми сусідами по палаті чоловік волів не взаємодіяти. Їх було троє. Той, який позбувся правого ока, і тепер, ніби між іншим, начісував скуйовджену буйну шерсть із чола на той бік, захищений білою пов’язкою, міг ходити вже навіть без милиць. Він найретельніше займався вправами, мало не щогодини відпрацьовував їх біля свого ліжка, в нього вже досить непогано згинались ноги, хоча він продовжував скаржитися на болі у шийному відділі.

Двоє інших сусідів реагували на цю гімнастику по-різному. Тендітний контрабасист (його батько-диригент під час перших же відвідин приніс хлопцеві інструмент у футлярі й залишив під ліжком), з ампутованими до колін ногами, не міг відірвати погляду від повторюваних повільних рухів. Існуюча литка безокого хлопця описувала в повітрі півколо — раз, другий, десятий. Натягувалися неподатливі сухожилля. На сірому видовженому обличчі контрабасиста відображались усі зусилля сусіда. Він виконував кожен рух мозком, він відчував напруження, втому, негнучкість атрофованих кінцівок. Піт виступав на його скронях, сльози — на очах. Жодного разу в нього не промайнула думка, що в його випадку сльози виступають на обох очах. Він здатен був помічати тільки зусилля своїх неіснуючих ніг, жар і тремор у м’язах. Одного разу ліву невидиму литку контрабасиста схопив корч. Він кричав, аж поки сварлива медсестра, розлючена й обурена істерикою, не зробила йому укол магнію з вітаміном В6. Заспокоївся, схоже, не від дії речовини, а від жорстокого удару шприцом по напруженій худій сідниці. Тоді він оговтався. Чи то пак впав у прострацію і дивився в стелю почервонілими очима, часто кліпаючи.

Третій хлопець під час гімнастики заплющував очі і, здавалося, навіть дихати припиняв. Він був паралізований нижче пояса. Він багато усміхався, цей веснянкуватий красунчик, показуючи гарні великі зуби. Хлопцеві очі іскрились. Він загравав із усіма сестричками, які з’являлися робити йому процедури, помити чи поміняти резервуар із випорожненнями.

Його відвідували жінки різного віку. Приходили по одній і групками. Одна жінка приходила і мовчки гладила його по передпліччю, а він у цей час усміхався їй, розповідав анекдоти і казав, що був упевнений: тепер вона його покине. Зовсім юна дівчина з довгим світлим волоссям, навпаки, не змовкаючи, переповідала сотні заплутаних історій про якихось непутящих молодих людей, які після вечірки прокидались у незнайомих лофтах і не могли знайти вихід, або потрапляли в скрутне становище на кухні корейського ресторану, або катались на моторному човні знайомого айтішника чи стартапера, і раптом цього успішного та сповненого сил чоловіка розбивав інсульт (ти його знаєш, він пригощав нас кристалами на Трухановому і розповідав про свою ідею — додаток для асексуалів). Стартапер мало не вивалювався за борт, на нього нападали гикавка і конвульсії, тому гостеві доводилось братися за керування. «А він навіть машину водити не вміє, він навіть на велосипеді не вміє їздити, уявляєш!» — тоненьким дзвінким голосочком вигукувала дівчинка, поправляла ніжними руками хвилясті льняні пасма, її вилиці мерехтіли свіжістю, від неї пахло волошками і вітром, у неї все життя було попереду, прекрасне життя, схоже на святковий базар зі свіжою рибою або на променад у котрійсь із европейських столиць. Життя, що даруватиме їй безліч найкращих можливостей, серед яких вона вибиратиме щонайприємніші. І дівчинка знала — про це відомо всім присутнім, і присутні щиро за неї радіють, визнаючи справедливість такого стану речей. Адже нею неможливо не милуватись, за неї неможливо не вболівати: вона гарна і ніжна, любить секс і подорожі, була на виставці робіт Еґона Шіле у Відні, а художник Ройтбурд коментує її фотографії у фейсбуку.

Я думав, ти мене покинеш, — виблискував бездоганними зубами паралізований симпатяга. Дівчина нахилялася впритул до його обличчя. Її філігранний носик торкався його брів, його щік, тепло її уст передавалося його засмаглій шкірі.

Я ніколи, ніколи тебе не покину, — шепотіла вона, тицяючись у нього мордочкою лисички. На скронях пушкове волосся у неї вилось, як струмені сигаретного диму. — Ти ж знаєш, що я ніколи тебе не покину і завжди буду поруч, що би не сталось. Я прийду до тебе завтра або наступного тижня. Але якщо ми поїдемо з хлопцями до Одеси, то я прийду в кінці місяця. А якщо мене візьмуть асистенткою в цю контору, яка допомагає оформлювати новостворений бізнес, то я буду дуже зайнята. Але ж я постійно оновлюю фотки в інстаґрамі, зайчику, тому просто стеж за моїм акаунтом, і знатимеш все про мої сніданки, білизну і постіль, про шипучі охолоджені напої, які я п’ю вечорами на Оболонській набережній, і про старі сири, які їм із абрикосовим джемом і ягодами малини. Таким чином ти завжди будеш зі мною, завжди будеш

1 ... 3 4 5 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амадока», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амадока"