Читати книгу - "Поліція"

можна сказати, що, дивлячись на неї, відчуваєш якесь тепло чи особливу чарівність. Як на його смак, молода колега була надто струнка. Неохайне волосся, верхня губа трохи відкрита так, що видно двійко передніх зубів. Але вона приваблива своєю юністю. Він напевне знав, що під цією чорною уніформою ховається струнка й підтягнута фігура. Цікаво, якби він розказав їй щось про це завдання, то лише тому, що підсвідомо розраховував на те, що це підвищить його шанси затягти її до ліжка на якусь соту відсотка? Чи він зробив би це тому, що такі дівчата, як Сільє, вже років через п’ять зазвичай стають інспекторами або детективами? Вона стане його босом, а він так і лишиться простим офіцером на самісінькому низу кар’єрної драбини, бо Драмменська справа завжди нагадуватиме про себе, лишившись темною плямою на його репутації.

— Замах на вбивство, — зізнався Антон. — Він утратив багато крові. Кажуть, у нього й пульсу було майже не чутно, коли його сюди привезли. Пролежав у комі весь цей час.

— А нащо охорона?

Антон знизав плечима.

— Потенційний свідок. Якщо виживе.

— Що йому може бути відомо?

— Щось про торгівлю наркотою. На дуже високому рівні. Якщо оклигає, то зможе допомогти спіймати декількох дуже важливих торговців героїном в Осло. А ще розкаже, хто намагався його вбити.

— То наші вважають, що вбивця може повернутися і довести почате до кінця?

— Якщо дізнаються, що він ще живий, — так. Саме тому нас сюди й приставили.

Вона кивнула:

— А шанси вижити у нього є?

Антон похитав головою:

— Вони певні, що зможуть утримати його в такому стані ще декілька місяців, але ймовірність того, що він зуміє оговтатися, дуже мала. І все-таки… — Чоловік знову переніс вагу на іншу ногу, почуваючись незручно під її пильним поглядом. — А до того часу нам доведеться наглядати за ним.

Антон Міттет подався вниз якийсь спустошений, зійшов сходами від приймального передпокою та опинився на вулиці посеред осінньої ночі. Вже усівшись до припаркованої біля шпиталю автівки, він почув, що в нього дзвонить мобільний.

Телефонували з дільниці.

— Марідален, убивство, — повідомив нуль-один. — Знаю, твій робочий час уже скінчився, але на місці злочину потрібна допомога, а ти ж уже у формі…

— До котрої доведеться працювати?

— Максимум за три години будеш вільний.

Антон сидів ошелешений. Останнім часом керівництво всіма правдами й неправдами намагалося обійтися без викликів поліцейських на роботу в понаднормовий час. Жорсткі правила разом із складностями із бюджетом не дозволяли подібних відхилень від графіка виключно з практичних міркувань. Шосте чуття підказувало йому, що це — не просто якесь звичайне вбивство. Він сподівався, що хоч не знайде там трупа дитини.

— Гаразд, — погодився Антон Міттет.

— Надсилаю координати.

Це й досі було для нього новиною: навігатор, детальна мапа Осло й околиць, активний передавач, завдяки якому дільниця може будь-якої миті відстежити місцеперебування будь-якої поліцейської машини. Мабуть, саме тому вони йому й зателефонували. Він просто знаходився до місця злочину ближче за всіх інших.

— Гаразд, — повторив Антон Міттет. — Три години.

Лаура, напевно, вже буде спати, але їй буде спокійніше, якщо вона знатиме, коли він повернеться з роботи, тому чоловік відправив смс-повідомлення, перш ніж рушити з місця у бік озера Марідалсваннет.

Антон міг би й не дивитися на екран навігатора: на в'їзді до Уллеволсетервейєн були припарковані аж чотири поліцейських машини, а трохи оддалік шлях вказували помаранчево-білі стрічки.

Антон дістав ліхтарик з бардачка і покрокував до поліцейського, який чергував за огородженням. Крізь просвіти між деревами він бачив спалахи світла й вогники ламп судмедекспертів, які завжди нагадували йому декорації зі зйомок якого-небудь фільму. Насправді тут доволі багато роботи: адже вони мають зробити не лише фотознімки, але й зняти на HD-камеру жертв та все місце злочину так, щоб потім можна було повернутися до деяких моментів, зробити стоп-кадр запису або збільшити деталь, яка на перший погляд здалася неважливою.

— Що трапилося? — спитав він у поліцейського, який стояв біля стрічки огородження, схрестивши руки на грудях. Його били дрижаки.

— Убивство, — промимрив поліцейський із почервонілими від утоми очима, які різко виділялися на неприродно блідому обличчі.

— Уже чув. Хто за головного?

— Криміналісти. Льонн.

Антон почув гомін голосів з лісу. Здається, там їх чимало.

— З КРИПОСу чи з відділу вбивств уже хтось є?

— Скоро будуть. Тіло щойно знайшли. Ти приїхав мене змінити?

Он як. Приїдуть люди, а йому все одно доведеться працювати понаднормово. Антон уважніше придивився до поліцейського. Той був зодягнений у теплу куртку, але з кожною секундою тремтів усе сильніше. Хоча на вулиці було зовсім не холодно.

— Це ти знайшов місце злочину?

Той мовчки кивнув і опустив очі. Ніби його раптом страшенно зацікавили власні черевики.

Дідько, подумав Антон. Зовсім хлопчисько. Нервово ковтнув слину.

— Антоне, це тебе нуль-один прислав?

Антон здригнувся від несподіванки. Він навіть не чув, як підійшли ці двоє, хоча вони й вийшли з густих кущів. Йому вже доводилося бачити, як рухаються місцем злочину криміналісти — вони завжди нагадували йому якихось незграбних танцюристів, які балансували у повітрі й хиталися, як бовванчики, ставлячи ноги на землю, ніби астронавти на Місяці. Втім, цілком можливо, що така асоціація в нього виникла через їхні незграбні білі одяганки.

— Так, я мав когось тут замінити, — відповів Антон жінці. Він її знав, як і решта присутніх тут людей. Беата Льонн, голова відділу криміналістів, яка мала репутацію такої собі «людини дощу» завдяки своїй пам’яті на обличчя. Вона могла за непевним зображенням з камер спостереження пізнати не одного грабіжника банків. Кажуть, їй під силу ідентифікувати навіть добре замаскованого крадія, якщо він уже раніше з’являвся у суді. Адже в її білявій голівці міститься справжня база даних із декількох тисяч злочинців. Так що ця справа має бути особливою, інакше ніхто не став би викликати начальників серед ночі.

На тлі блідого, майже прозорого обличчя цієї тендітної жінки рум’янець на виду її колеги виглядав особливо яскравим. Його веснянкуваті щоки облямували руді бакенбарди. Очі мало на лоба не лізли, ніби тиск на них зсередини був зависокий, через що його обличчя виглядало дещо тупуватим. Але найбільше привертала увагу шапочка, яка з’явилася на світ Божий, коли він зняв свого білого ковпака: то була величезна ямайська растаманська зелено-жовто-чорна шапка.

Беата Льонн поплескала хлопця, який ловив дрижаки, по плечу.

— Тоді йдіть, Саймоне. Не розказуйте нікому, що я саме вам порадила, але найкраще — випийте чогось міцного на ніч.

Той кивнув у відповідь і вже за кілька секунд розчинився у темряві.

— Щось жахливе? — спитав