Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Розділ 2

Дін

Олівія із жахом притиснулася до стіни, бо відступати вже не було куди, а розлючений чоловік продовжував насуватися на неї. У чорних очах виблискували жовті іскри, та явно проглядала жага до вбивства. Причому повільного та болісного для жертви. А жертвою зараз була вона. Олівія точно знала, що день її смерті ще не сьогодні, але не злякатися вона не могла. Цю особу боялися чимало людей. І вона одна з них.

– Та ти сама зрозуміла, що зараз сказала? – прогарчав чоловік, наблизившись впритул і нависаючи над нею. – Король мусить мати спадкоємців і матиме їх, навіть якщо для цього доведеться стерти в порох одну маленьку незгідливу відьму!

– Але… але… але, – намагалася, хоч щось сказати Олівія, але горло, стиснуте спазмом, не хотіло випускати слова, а тим більше членороздільні речення.

– Що? – гаркнув чорноокий жах, дивлячись на дівчину зверху вниз.

На це вона відкрила рота і… знову закрила. Чоловік розігнувся, кілька кроків відступив від неї. Потім заплющивши очі, завмер, явно намагаючись узяти себе в руки. Так вони простояли кілька хвилин. Коли очі його знову розплющилися, жовті іскри в них зникли. Вони знову набули кольору нічного неба, якими були до того, як вона приголомшила його своїм пророцтвом.

– Сідай, відьмо, – майже спокійно промовив відвідувач. – Я все ще сподіваюся, що ти погано пожартувала. Який може бути зв’язок між тим, що хтось із моїх предків спав із перевертнем, і тим, що в мене не буде дітей?

– Ваша Величносте, – з великим зусиллям відірвавшись від стіни, Олівія підійшла до крісла на дерев’яних ногах і впала без сил на м’яке сидіння. Тепер вона сиділа біля маленького столика. Ще кілька хвилин тому на ньому були розкладені її речі.

Глибоко зітхнувши, пророчиця продовжила:

– Віщунки ніколи не жартують, особливо з вінценосними особами. Зв’язок найпряміший. Перевертень, щоб мати дітей, мусить знайти свою пару.

– Якої, як ми вже з’ясували, немає. Чому я дізнаюся про це тільки зараз, якщо з того часу минуло стільки років? І крові перевертня в мене одна частина, на… не знаю, на скільки, але на багато. Як знаходили свої пари мій батько, дід та інші предки?

– А вони знаходили їх природним чином, бо кров перевертнів передалася вам жіночою лінією від матері, бабусі й так далі, – Олівія вже трохи відійшла від потрясіння і спокійно промовила. – До того ж я сказала, що вашої пари в цьому світі немає, – й Олівія почекала на реакцію чоловіка.

Кордевідіон Тарлійський, він же Його Величність, а також її нинішній відвідувач, з проблиском розуміння в чорних очах наказав:

– Говори!

– Ми можемо спробувати провести ще один сеанс, але тільки якщо Ваша Величність пообіцяє тримати себе в руках, – сказала провісниця.

– Величність пообіцяє і навіть щосили постарається тримати себе в руках.

– Ну що ж, тоді почнемо…

Дівчина з великим небажанням піднялася з крісла й почала збирати з підлоги предмети необхідні для обряду, який було так безцеремонно перервано зовсім недавно. Повернувши на стіл курильню з темно-синього металу, встановила підставку. Поклавши на неї вуглинку, підпалила її, посипала зверху якимись травами та порошками, щільно закрила. Одразу ж знайшлася і кришталева куля, яку дівчина підняла, обережно зігріваючи у своїх руках, підійшла до столу.

Вказавши жестом на лаву біля стіни, вона почекала, поки клієнт сів і мовчки подивився на пророчицю. Олівія влаштувалася в кріслі, поставила кулю перед собою в спеціальну підставку, простягла до неї обидві руки, ніби обіймаючи її, але не торкаючись, і завмерла.

За мить вираз обличчя Олівії змінився, погляд застиг.

Рівним, дзвінким голосом вона продекламувала:

Кришталеві ворота ведуть в небеса,
Але варто ввійти, тут же з’явиться звір.
І виникне щастя, як вранці роса,
Лиш в сміливість свою та удачу повір.

Якщо темряву в небі розірве зорепад,
Тоді звірі зіткнуться в страшній боротьбі.
Лиш тоді повернутися зможеш назад,
Як відлунням кохана стане тобі.

Пророчиця опустила руки на кулю, закривши майже всю поверхню, й замовкла.

– Ну, і що цей віршик означає? – спитав Його Величність.

– Не знаю. Я говорю тільки те, що бачу. Одне я знаю точно – дівчина має сама побажати пройти через Браму Світу.

– А якщо вона не захоче?

– Отже, не пройде, – твердо відповіла Олівія.

– Відьмо, не зли мене, якщо життя тобі дороге, – прошипів неврівноважений клієнт. – Примусь її пройти.

– Я можу лише запросити, вирішувати їй. Сподіваюся, що вона це зробить. Ваша пара – добра і смілива дівчинка, хоча не можу за неї порадіти. Доля дуже суворо з нею обійшлася, та й попереду дорога теж пелюстками троянд не всипана, – Олівія підвела очі й майже пошепки договорила. – Сподіваюся, що вона впорається.

Пророчиця підняла руки від кришталевої кулі й запросила короля подивитися. Кордевідіон глянув на кулю і зрозумів, що пропав.

Наталка

Я не можу прокинутися, навіть очі розплющити не можу! Що зі мною відбувається? Вії, наче клеєм змащені. Голова гуде, тіло не слухається. Наче всю ніч не спала, а тягала мішки з вугіллям на плечах.

Щоправда, сном те, що було вночі, теж не назвеш. Щось зі мною відбувається. І почалося це вчора, коли два бугаї (назвемо речі своїми іменами) витягли з вантажівки ту річ, на яку чекала Маняшка. Це виявилося… не знаю, що, в упаковуванні, що нагадує вузьку й неглибоку шафу. Як тільки я глянула на це, у мене волосся стало дибки, а серце мало не вискочило з грудей.

– Щ-що це? – Запитала я, дзвінко вибиваючи зубами.

– Це… – Маняшка глибокодумно помовчала, а потім сказала: – Завтра про все дізнаєшся.

Мене охопило реальне побоювання, що вона й сама не знає, що там, але впевнена – це треба поставити в мене. Звідки така впевненість?

– Баба Маняшка, нехай хлопці занесуть цю коробочку до хати. Якщо самі не впораються, можу трохи підштовхнути, – сказала я, намагаючись бути ввічливою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍