Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

Розділ 2. Ярослав

Розділ 2. Ярослав

У спортзалі завжди вчувався особливий дух, гучною луною розносився звук важких гантелей і галасливих розмов. Це заспокоювало і розслаблювало мене, мою спину і плечі, які за тиждень звикають до одноманітної роботи, тому потребують зміни обстановки. Для моїх цілей ідеально підходить місце, де багато хто намагався зліпити з себе ідеального чоловіка. Принаймні, зовні. Чи прокачують вони мозок і душу за межами клубу, поняття не маю. Я ж — далеко не ідеал, а радше комічний приклад того, як робити не треба. Але, незважаючи на це, приходжу сюди щочетверга, немов черговий сантехнік, перевіряючи свою «проводку» і «водопостачання», як жартує мій друг.

Кирило, як завжди під час тренувань, із блиском в очах спостерігав за дівчатами, які проходили повз. Його харизма була такою ж потужною, як і його біцепси, і, схоже, з кожним підходом до штанги він тільки посилював свою репутацію ловеласа. Я ж, на відміну від нього, вважав за краще міркувати про життя та його сенс, тягаючи гантелі, наче збирався написати нову філософську книгу на тему «Чому ми всі тут?» з підтекстом «і що з нами буде потім». Зануда, що й сказати...

— Ти коли-небудь замислювався про те, наскільки важлива повноцінна сім'я в житті? — вимовив я вголос підсумок своїх роздумів, звертаючись до Кирила, який у цей час знову намагався привернути увагу однієї з дівчат із довгими ногами і вкороченою спортивною кофтиною.

Та, напрочуд, тільки загадково посміхалася. Хоча зазвичай дівчата буквально падали в руки мого друга, засліплені його посмішкою.

— Ти про що, Ярику? — відірвався він від своїх спроб. — Ти ж у спортзалі, а не в психлікарні.

Я усміхнувся, уявляючи, який вигляд мав би мій внутрішній діалог у вигляді товстого тому, з хитромудрими заголовками, які ніхто не читав би.

— Не смійся! — продовжував я. — У мене ось батьки все життя разом. Вони, як два старі добрі дерева, що ростуть поруч і не дають одне одному впасти.

Кирило, віджимаючи гантелі, насилу втримав сміх.

— Ярику, — промовив він із перебільшеною серйозністю, — це не сім'я, а просто два дерева, які не хочуть розпрощатися зі своїм корінням! Ти просто не знаєш, чого це їм коштувало — підтримувати цей «пейзаж»!

Я похитав головою, не витримавши посмішки. Він мав рацію: часом мені здавалося, що ідеальна сім'я — це радше казка, ніж реальність. Але в мене все одно була впевненість, що в коханні та сімейних узах є щось більше, ніж просто спільне існування.

— Так, згоден, — відгукнувся, роблячи підхід із гантелями. — Але ж саме така сім'я дає основу, на якій будується все інше. Подивися на мене, — сказав я, зітхаючи. — У мене немає дружини, дітей, і навіть собаки.

Кирило сміявся, поки піднімав гантелі.

— Ну, почекай, у тебе ж є я! — з іронією зауважив він. — Ти можеш називати мене своїм «життєвим партнером».

— Ну, таке собі партнерство, — пробурмотів я, уявляючи, який вигляд мала б наша спільна сімейна вечеря. — Головне, не ляпни щось подібне в громадському місці, а то нас сприймуть за тих, із ким особисто я не хотів би зустрічатися...

— Слухай, я знаю ідеальний рецепт, — раптом видав Кір, і я подумки напружився, чекаючи на черговий підкол.

— І як же це має виглядати? — запитав, обертаючись до Кирила. — Дві ідеально підхожі половинки, які роблять селфі на тлі гірських вершин?

Минулого року саме звідти він надсилав мені фотографії та постив їх в Інстаграм. Зрозуміло, в компанії чергової довгоногої і спортивної красуні. Кирило, продовжуючи стріляти оченятами тій самій дівчині, що й п'ять хвилин тому, прокоментував:

— Якщо у них буде кілька селфі на вершині гори, то й вигоратимутьїхні стосунки менше.

Я підняв очі до стелі спортзалу, уявляючи собі, як гірські вершини стають символом ідеального життя. Звісно, у стосунків на два тижні набагато менше шансів на вигорання, ніж у пари, яка прожила разом двадцять-тридцять років.

— Невже ти справді віриш у це? — задумливо уточнив.

Ну, може, я й справді надто ускладнюю все, а на життя треба дивитися легше й простіше. Може, зовсім поруч зі мною люди, які знають секрет.

— Я вірю в штанги, — відповів Кирило, підморгнувши. — І в те, що справжнє кохання іноді починається з того, що ти просто допомагаєш своїй дівчині віджатися!

Я знову посміхнувся, і хоча наші розмови інколи набували комічного характеру, мені було приємно, що в мене є друг, з яким можна обговорювати такі речі.

Завжди вважав себе людиною, яка вміє знаходити спільну мову з оточуючими. Але останніми роками, працюючи програмістом на дистанційці, спілкування стало чимось на кшталт екзотичного виду спорту, доступного тільки під час рідкісних зустрічей із батьками або з Кирилом.

Час від часу я знайомився з дівчатами, але, як правило, вони виявлялися порожніми, як весняний дощ, який обіцяє життя, але насправді залишає лише мокрі вулиці та сіре небо. Ми зустрічалися, обмінювалися кількома жартами, але в підсумку розмови зводилися до обговорення серіалів або планів на вихідні. Я ніколи не відчував душевного зв'язку — вони були просто картинками у стрічці мого життя, які швидко втрачали кольоровість у спогадах.

З іншого боку, цілісні, наповнені особистості, які мене цікавили, передбачувано виявлялися зазвичай неймовірно зайнятими. Вони, як зірки на нічному небі, — прекрасні, але недосяжні. Усі вони, як і я, захоплені своєю роботою, самовдосконаленням або якимись проєктами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍