Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Це скидається на геніальний план.

— Ой, але ці жахливі ушкодження не дозволять мені перетнути Зморшку.

Мал повільно кивнув.

— Розумію. Якщо це допоможе, можу штовхнути тебе під підводу.

— Я подумаю, — буркнула я, однак відчула, що настрій однаково покращився.

Хотіла я чи ні, Мал досі мав на мене отакий вплив. І я така була не єдина. Гарненька білявка пропливла попри нас і помахала, кинувши на Мала кокетливий погляд через плече.

— Гей, Рубі, — гукнув він. — Побачимося пізніше?

Рубі захихотіла й кинулася в гущавину натовпу. Мал широко вишкірився, аж поки не помітив моїх закочених очей.

— Що? Я думав, тобі подобається Рубі.

— Виявляється, в нас із нею небагато тем для розмови, — сухо кинула я.

Насправді Рубі мені подобалася… спочатку. Коли ми з Малом поїхали з маєтку Керамзова навчатися військової вправності в Полізнаї, я нервувалася через знайомство з новими людьми. Проте зі мною захотіли потоваришувати чимало дівчаток, і Рубі була однією з найпалкіших моїх прихильниць. Ця дружба зазвичай тривала до того дня, коли я виявляла, що цікавлю їх винятково завдяки своїй близькості з Малом.

Я дивилася, як він розкинув руки й задер обличчя до осіннього неба, прибравши цілковито задоволеного вигляду. Навіть хода у нього була пружна, помітила я, і мені зробилося гидко.

— Що з тобою? — розлючено просичала я.

— Нічого, — здивовано озвався він. — Я чудово почуваюся.

— Але як ти можеш бути таким… легковажним?

— Легковажним? Я ніколи не був легковажним. І сподіваюся, що ніколи не стану.

— Гаразд, а що тоді все це таке? — перепитала я, тицяючи в його бік рукою. — Здається, наче ти збираєшся на прекрасну вечерю, а не вирушаєш на смерть і розчленування.

Мал розреготався.

— Ти забагато переймаєшся. Король відправив на захист наших човнів цілу групу гриш-Пекельників і ще більше тих жаских Серцетлумачників. У нас є гвинтівки, — нагадав хлопець, поплескавши свою, що висіла на спині. — З нами все буде гаразд.

— Якщо напад буде серйозний, гвинтівка не надто допоможе.

Мал приголомшено подивився на мене.

— Що з тобою коїться останнім часом? Ти навіть похмуріша, ніж зазвичай. І маєш жахливий вигляд.

— Дякую, — буркнула я. — Я погано спала.

— Що ще нового?

Звичайно, він мав рацію. Я ніколи не спала добре. Проте за кілька останніх днів справи погіршилися. Святі знають, я маю чимало вагомих причин, аби боятися перетинати Зморшку; мої страхи поділяють й інші члени полку, котрим достатньо не пощастило, аби їх обрали для переправи. Та було ще дещо, якась глибоко захована тривога, яку я навіть не могла описати словами.

Знову глипнула на Мала. Колись я могла розповісти йому будь-що.

— У мене просто… ці передчуття.

— Припини стільки перейматися. Може, на човен посадять Міхаеля. Щойно побачивши його велетенське соковите черевце, волькра дасть нам спокій.

Мене накрило хвилею непрошених спогадів: ми з Малом пліч-о-пліч сидимо на стільці в бібліотеці герцога, гортаючи сторінки велетенської книжки в шкіряній палітурці. Ми щойно натрапили на зображення волькри: довгі брудні кігті, шкіряні крила й кілька рядів гострих, мов лезо, зубів, готових посмакувати людською плоттю. Вони були незрячі, адже поколіннями жили й полювали у Зморшці, проте легенди стверджували, що запах людської крові волькри відчувають за кілька кілометрів. Я тицьнула в малюнок і запитала:

— Що це вона тримає?

Досі чую, як Мал прошепотів мені у вухо:

— Думаю… думаю, це ступня.

Ми рвучко згорнули книжку і з вереском кинулися під безпечні сонячні промені…

Я зупинилася, навіть не помітивши цього, застигла на місці, не в змозі відігнати спогади. Збагнувши, що я відстала, Мал голосно й дошкульно зітхнув і повернувся до мене. Поклав руки мені на плечі й легенько струснув.

— Я пожартував. Ніхто Міхаеля не їстиме.

— Я знаю, — озвалася я, прикипівши поглядом до своїх черевиків. — Ти такий кумедний.

— Аліно, та ну. З нами все буде гаразд.

— Ти не можеш цього знати.

— Подивися на мене. — Я змусила себе зустрітися з ним поглядом. — Я знаю, що ти налякана. І я теж. Але ми зробимо це і впораємося з усім. Нам завжди все вдається. Гаразд? — Мал усміхнувся, й серце гучно гупнуло у мене в грудях.

Я потерла великим пальцем рубець, що розтинав долоню правої руки, й непевно вдихнула.

— Гаразд, — неохоче погодилася й раптом виявила, що всміхаюся йому у відповідь.

— Настрій мадам відновлено! — вигукнув Мал. — Сонце знову може сяяти!

— Ой, ти колись закриєш пельку?

Я обернулася, щоб штурхнути його, та перш ніж мені це вдалося, хлопець схопив мене і смикнув угору. Повітря розітнули цокіт копит і галас. Мал відтягнув мене на узбіччя, й тієї ж миті повз нас промчав велетенський чорний екіпаж; люди, намагаючись уникнути копит чотирьох чорних коней, кинулися навсібіч. Поруч із погоничем, котрий розмахував батогом, примостилися двоє солдатів у чорних як смола плащах.

Дарклінґ. Його чорний екіпаж і чорну форму особистої варти неможливо було з чимось сплутати.

Ще один екіпаж, із лакованого червоного дерева, промчав повз нас на трохи меншій