Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Я підвела погляд на Мала, серце гупало у грудях від розуміння того, що мало не сталося.

— Дякую, — прошепотіла я.

Хлопець, схоже, раптом зрозумів, що стискає мене в обіймах. Він розтиснув руки й похапцем відсахнувся. Я взялася струшувати пилюку з плаща, сподіваючись, що він не помітить, як зашарілися мої щоки.

Повз нас проїхав третій екіпаж, пофарбований блискучою синьою фарбою, з вікна якого висунулася дівчина. У неї було чорне кучеряве волосся й капелюшок із лисячого хутра. Вона оглянула натовп роззяв, і її погляд передбачувано зупинився на Малові.

«Ти щойно ним марила, — дорікнула я собі. — Чому б якійсь розкішній гришниці цього не робити?»

Дівочі вуста вигнулися в слабенькій усмішці, коли вона зустрілася з Малом поглядом, озираючись через плече, аж доки екіпаж не зник із нашого поля зору. Хлопець із роззявленим ротом тупо витріщався їй услід.

— Закрий рота, щоб муха не залетіла, — порадила я.

Мал кліпнув, не втрачаючи приголомшеного вигляду.

— Ти це бачив? — проревів хтось.

Я озирнулася й побачила Міхаеля, котрий із неоковирним виразом благоговіння прокладав собі шлях до нас серед натовпу. Це був рудий велетень із широким обличчям та ще ширшою шиєю. Його намагався наздогнати цибатий і чорнявий Дубров. Хлопці були трекерами з Малового підрозділу й завжди ошивалися десь поруч.

— Звичайно, я це бачив, — озвався Мал, і його одурманений вигляд змінився нахабною усмішкою.

— Вона дивилася прямісінько на тебе! — вигукнув Міхаель, плескаючи його по спині.

Мал байдуже здвигнув плечима, але усмішка розпливлася ще ширше.

— Так і було, — самозакохано погодився він.

Дубров стурбовано посовався.

— Кажуть, що гришниці можуть навести на тебе чари.

Я фиркнула.

Міхаель витріщався на мене, наче досі не помічав, що я стою поруч.

— Гей, Жердино, — озвався він і легенько штовхнув мене в плече.

Я насупилася, почувши прізвисько, та він уже відвернувся до Мала.

— Ти знаєш, що вона зупиниться в таборі, — нагадав він, масно вишкіряючись.

— Я чув, що намети у гриш завбільшки з собори, — додав Дубров.

— І там чимало темних закапелків, — не вгавав Міхаель, ще й поворушивши бровами.

Мал задоволено загиготів. Не удостоївши мене більше жодним поглядом, усі троє почвалали далі, перегукуючись і штурхаючи одне одного.

— Рада була вас бачити, хлопці, — пробурмотіла я собі під ніс. Поправила лямку речового мішка на плечі та знову рушила в путь, наздогнавши кількох останніх мандрівників, що спускалися з пагорба в напрямку Крібірска.

Я не збиралася поспішати. У Паперовому Наметі мені неодмінно перепаде на горіхи, та вдіяти вже однаково нічого не можна було.

Я потерла плече, в яке мене штурхнув Міхаель. «Жердина». Я ненавиділа це прізвисько. «Ти не називав мене Жердиною, коли налигався квасу й намагався облапати мене біля весняного багаття, йолопе жалюгідний», — в’їдливо подумала я.

Дивитися в Крібірску не надто було на що. Якщо вірити Старшому Картографу, до появи Тіньової Зморшки це було сонне торговельне містечко, де не було майже нічого, крім порохнявистої головної площі та заїжджого двору для втомлених мандрівників із Ві. А зараз він перетворився на занедбане портове місто, що виросло навколо постійного військового табору й сухопутних портів, де піщані човни чекали на пасажирів, щоб перенести їх крізь пі­тьму до Західної Равки. Я минала кнайпи, бари і заклади, які, на моє переконання, були будинками розпусти, призначеними розважати загони королівської армії. Навколо стояли крамнички, де продавали рушниці й арбалети, ліхтарі та смолоскипи, все необхідне устаткування для переправи через Зморшку. Невеличка церква з побіленими стінами й блискучими банями була несподівано гарно поремонтована. «А може, й немає в цьому несподіванки», — розмірковувала я. Тому, хто запланував подорож крізь Тіньову Зморшку, не завадило б зазирнути всередину й помолитися.

Я знайшла дорогу до намету, де розквартирували топографів, кинула свої речі на одне з ліжок і поспіхом кинулася до Паперового Намету. На моє полегшення, Старшого Картографа ніде не було видно, й мені вдалося непомітно прослизнути всередину.

Увійшовши до намету з білого брезенту, я відчула, що розслабилася вперше з тієї миті, як побачила Зморшку. Паперовий Намет нічим суттєво не відрізнявся від тих, які я бачила в інших таборах: вервечки креслярських столів, за якими схилилися над роботою художники й топографи, заливало сліпуче світло. Після галасливої штовханини в дорозі поскрипування паперу, запах чорнила й ледь чутне шкрябання пер та пензлів заспокоювали.

Я витягла з кишені плаща альбом і прослизнула на лавицю поруч із Олексієм, котрий обернувся і збуджено прошепотів:

— Ти де була?

— Мало не потрапила під Дарклінґів екіпаж, — озвалася я, хапаючи клаптик чистого паперу й гортаючи свої ескізи в пошуках вдалого, який можна було б скопіювати.

Ми з Олексієм були помічниками молодших картографів і, навчаючись, повинні були щодня здавати два завершених ескізи або зображення.

Мій сусід різко втягнув повітря.

— Серйозно? Ти його справді бачила?

— Насправді я була надто зайнята, намагаючись не загинути.

— Буває й гірша смерть. — Олексій помітив ескіз скелястої долини, який я збиралася перемалювати. — Фу. Тільки не цей. — Він погортав мій альбом, знайшов величний гірський хребет і постукав по ньому пальцем. — Ось.

Я ледве встигла торкнутися олівцем паперу, як у наметі з’явився Старший Картограф і потягнувся проходом, розглядаючи мимохідь наші роботи.

— Я сподіваюся, це ваш другий ескіз, Аліно Старкова.