Читати книгу - "Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов"

поки що нічого, — відповів Льоха. — Лише виявили, що покришки вкрали ще біля двох будинків. Та ще на Інтернаціональній зо два десятки. Просто жах…

Ніна Петрівна подивилася на хлопців, потім перевела погляд на майора:

— То це не крадії?

— Довго метикуєш, Петрівно! — широко усміхнувся майор. — Це не крадії! Це два найзнаменитіші детективи в Горобинівці: Миха Ватсон і Льоха Холмс! Сестри тільки тут не вистачає… Мадам Боанасьє, так, здається?

— Тут я, тут! — Несподівано десь згори пролунав дівочий голос.

— Настя?! — задерши голову, гукнув Льоха.

Так, це була вона, Настя Боанасьє, і вона сиділа на товстій гілці дерева й дивилася вниз. Настя кілька років займалася спортивною гімнастикою, тому залізти на дерево їй раз плюнути.

— Ти ж сам подзвонив мені і попросив прийти! Нас закрили… Нас закрили… — передражнила вона брата. — Треба з’ясувати, що відбувається…

— Так я ж не просив на дерево залазити!

— А як би я інакше з’ясувала, що тут коїться? Підійшла б запитати — мене б теж під замок, еге ж? Ось я й вирішила в такий спосіб

поспостерігати… — пояснила дівчинка і почала спускатися з дерева.

— Ну, колеги, з вами не знудишся! — усміхнувшись, сказав майор і по хвилі перепитав: — Отже, більше нічого не з’ясували?

— Ага, з’ясуєш тут… — Миха жартома набурмосився.

А Льоха перейшов до справи.

— Ніно Петрівно, скажіть, будь ласка, вам взагалі покришки від люка приймати в брухт доводилося? — запитав.

— Бог з тобою! — перехрестилася приймальниця. — Я що, сама собі ворог? Це ж справжня крадіжка і, значить, в’язниця!

— Але для чогось-то їх крадуть? — підійшла й пристала до розмови Настя.

— Настю, твоя правда, — погодився з нею Миха, — які б палаци хто не будував, я не думаю, що для будівництва може знадобитися стільки покришок. Ну, одна… Ну, дві… Але більше двадцяти?! А якщо не на будівництві, тоді де вони ще потрібні?

— Згоден, — погодився майор і допитливо глянув на приймальницю.

— Ну… — раптом зам’ялася та. — Якщо покришки поламані… Шматки покришок… Тоді, може, і приймаються. Але я навіть шматки не беру. Потрібен мені зайвий головний біль на старості!

— Ну, а якщо й приймете? — запитав Льоха. — Що буде?

— А буде відповідальність за статтею двісті тринадцять кримінального кодексу: порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом, — відповів за приймальницю майор Слісаренко. — Ну й, окрім того, Ніна Петрівна абсолютно права — це банальна крадіжка. Отак-от…

— Ніно Петрівно, — запитав Миха, — а ще десь поблизу приймають металобрухт?

— У Бузі приймають… У Морзелі… Так, напевно, в будь-якому містечку чи селищі… Ну, а в столиці таких пунктів багато… Ми ж не тільки металобрухт приймаємо, а й макулатуру… пластикові пляшки… скло… Це справа корисна і потрібна.

— Ніхто й не заперечує, — усміхнувся майор, — звісно, що корисна. Поки вона законна. Гаразд… Ходімо, сищики… А якби не я на виклик приїхав? Відвезли б вас у міліцію і доводили б зараз, що ви не верблюди!

* * *

За годину Миха, Льоха й Настя сиділи за козлиним столиком. Справа здавалась темною і незрозумілою. Чому одні покришки крадуть, а інші ні? Куди здають ці покришки? І як їх крадуть? Як може зникнути покришка на дорозі, щоб цього ніхто не помітив? Адже не інопланетяни, врешті-решт, їх забирають на літаючих тарілках! Ну, і найголовніше запитання: хто той негідник, що піддає страшній небезпеці жителів Горобинівки?

Розділ З

Наступного дня, після уроків, Миха з Льохою поїхали в Бузу подивитися, що робиться на тамтешньому пункті прийому металобрухту. Нічого нового там вони не знайшли. Пункт був схожий на Горобинівський: так само розташований на якомусь закинутому підприємстві й так само приймала непотрібне залізяччя жінка — неохайна, непривітна і криклива. Щойно Миха заїкнувся про покришки від каналізаційних люків, тітка відразу почала кричати так, немов хотіла оповістити весь світ про початок ядерної війни. Льоха скривився і заткнув вуха, а Миха замахав руками, мовляв, уже ніхто нічого не питає. Але тітка не вгавала, а потім узагалі взялася за мобілку. Згадавши сумний досвід на приймальному пункті в Горобинівці, друзі вважали за краще негайно вшитися. Вони відійшли від воріт уже метрів зо сто, а тітка все не заспокоювалася.

— Ох і голосиста тітонька! — усміхнувся Льоха вже на зупинці маршрутки. — Досі у вухах дзвенить.

Миха поколупався пальцем у вусі:

— Не кажи… Чемпіонка з крику! Але годі про неї. Проїхали. Я ось що думаю. Темна якась ця справа! Просто не знаю, з чого почати! У нас, напевно, такого ще не було! Реально, не знаю що робити!

— Сто пудів! — погодився друг. — Я теж оце думаю… А може, ну його до біса, ці покришки?

Миха нічого не відповів.

Підійшов автобус. Посідали. Миха мовчав. Автобус вже в’їхав у Горобинівку й рухався по вулиці Міжнародній. Водій неголосно лаявся, об’їжджаючи загрозливі діри відкритих каналізаційних люків, з яких стирчали гілки, обвішані різнобарвним ганчір’ям. І лише тепер Миха відповів Льохові:

— Дулі з маком! Льохо, ми їх дістанемо! Треба подумати як. О’кей, вранці зустрінемося?

Уночі Миха спав кепсько. Крутився цілу ніч і заснув тільки під ранок. Йому наснилася величезна покришка від каналізаційного люка. Покришка усміхнулася, немов інтернетний смайлик, і сказала якусь дурницю:

— Якщо цінність звільнення зміниться, запланований час розпаду буде занадто коротким для отримання вигоди…

— Що-що?! — прошепотів уві сні Миха й прокинувся.

У голові продовжували звучати останні слова з незрозумілої фрази, сказаної чавунним смайликом: «…для отримання вигоди… для отримання вигоди…» Миха різко підвівся й сів на ліжку.

— Для отримання вигоди… — пробурмотів він голосно. — Ну, звичайно!

По дорозі до школи він розповів Льохові й Насті свій сон. Він так і не згадав усього хитромудрого речення, але його закінчення запам’ятав чудово.

— Розумієте, я коли почув слова про отримання вигоди, то зрозумів, з якого боку до цієї справи треба підступатися. Для чого крадуть покришки? Не заради ж самого чавуну, правда? їх крадуть, щоб отримати гроші. Отримати гроші можна, тільки здавши покришки в металобрухт. Якщо ті пункти прийому, де ми були, покришки не приймають, то, значить, є інші пункти, які такі покришки не лише приймають, але й платять за них гроші. Тому, щоб вийти на злодіїв, нам треба знайти такий нелегальний пункт. Або пункти…

— Молоток, Михо! Купу металобрухту не сховаєш…

— Але ж намагатимуться! — припустила Настя.

— Чому це? — не зрозумів Льоха.

— Так, Настю! — погодився Миха. — Якщо ці ділки приймають незаконний металобрухт, то, цілком можливо, в них і бізнес незаконний. І вони його будуть приховувати! У незаконного бізнесу не може бути законних перевірок? Тому їм по цимбалах,