Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

руки то поринали в кишені недбало защіпнутого халату, то перепліталися, немов він намагався помити їх (умити?). — Ваш дідусь приречений. Я… і взагалі медицина безсилі… Спробуємо, звісно, зібрати консиліум, але результат відомий заздалегідь. Тут же ж вік. Якби організм був молодий…

Тома майже співчутливо стежила за великими долонями лікаря, із яких вибивалося рідке блідувате волоссячко. Йому, вочевидь, не вперше доводилося виконувати цю не зовсім приємну процедуру (Тома майже щодня, навідуючись увечері до лікарні, наштовхувалася в ліфті на каталки з вкритими простирадлами тілами), але він ще не звик до неї, йому було незручно перед Томою за ті пакети, за випитий коньяк, зжерте м’ясо…

— …Летальне розрішення може настати будь-коли… За день або й за годину… Я нічого не можу гарантувати. Але якщо це трапиться в лікарні, ми змушені будемо робити розтин. Я знаю, що родичам це зазвичай неприємно…

Тома уявила пошматоване дідусеве тіло із загноєними пролежнями, і її трохи не знудило.

— Я би вам радив забрати дідуся… Може, і йому… — лікар затнувся, хряснули пальці, очі зафіксували погляд на санітарці, що почала абияк мити коридор, руки знайшли прихисток у кишенях і вже не ворушилися.

Тома сковтнула, але говорити одразу все одно не могла.

Вона похапцем кивнула, подякувала. Когось треба було ще чекати, потім у світлі хворобливо-жовтушної настільної лампи товста медсестра підписувала якісь папери. Вона довго м’ялася, розхитуючи своєю велетенською тушею благенький стілець, бурчала щось собі під ніс, дивлячись на незворушну Тому крізь скельця своїх квадратових окулярів. Вона чекала чогось (якоїсь віддяки) до останнього й проводжала Тому недобрим поглядом, усе ще мнучи своєю масивною дупою стілець.

Ще необхідно було десь роздобути каталку — увечері це виявилось украй непростою справою, бо всі чергові лікарі десь саме запропастилися. І лише якась затятість Томи, що передавалася всім іншим, дозволила знайти необхідну їй людину. Кілька чоловіків у халатах зачинилися в одній із ординаторських і пиячили. Вона наполегливо грюкала майже хвилину, і їй таки відчинили. У проймі дверей з’явилося розчервоніле й трохи перелякане обличчя. Тхнуло спиртом. Решта лікарів і їхні знайомі принишкло чекали всередині. На столі були залишки бенкету. Пляшки, очікуючи перевірки керівництва, устигли сховати — певно, під стіл, подумала Тома, але їй це було десь дуже глибоко. Вона потребувала каталки, причому негайно. Нарешті розпорядження були віддані, і з’явилося якесь допотопне інвалідне крісло на величезних колесах, що чимось нагадувало перші ровери, у яких переднє колесо в кілька разів більше, ніж заднє.

Ще слід було пройти довжелезними коридорами, опуститися ліфтом у підвал, знову петляти коридорами із запахом дешевого їдла, мила, розведеного у воді, і хвороб, а потім ще раз користуватися ліфтом — цього разу, щоб підійнятися догори.

Її супроводжував якийсь ґевал із лисим черепом, що іноді мовчав, а потім раптово видавав масний вульгарний жарт, із якого сам довго реготав. Тома навіть не поглянула на нього. Лікар, усе ще з руками в кишенях, вийшов їй назустріч й усміхнувся, наче добрій приятельці. Тома зігнорувала і його приязнь — вона нічого не відчувала, нічого не хотіла відчувати і бажала лише, щоб усе вже опинилося в минулому, але без її участі. Хтось завжди приходив на допомогу, завжди позбавляв її від потреби виконувати такі важкі обов’язки, а от тепер усі її залишили, вона сама й навіть не може втекти, послатися на слабкість, недосипання й утому. У лікаря, який разом із ґевалом, що відповідав за каталку, допомагав Томі перенести обважніле, майже непритомне дідове тіло з ліжка на візок, посоловіли очі. Дрібні червоні судинки протинали жовтуваті білки — певно, лікар, як і більшість його колег, був небайдужий до алкоголю. Дідова велика голова з колючою нерівномірною сивою бородою хиталася. Ґевал незадоволено пихтів, і Тома зрозуміла, що везти крісло доведеться їй самій. Щойно вона вхопилася за ручку, дід опритомнів і розплющив очі.

— Що сталося? — пробурмотів він. — Куди це мене?..

— Додому, дідусю, ми їдемо до мене додому, — в’яло усміхнулася до діда Тома.

Але дід раптом відчув якийсь підступ — його єство зреволюціонувало, і він почав шуміти. Марно Тома намагалася його нарозумити, що в їхніх же інтересах утекти з цього лихого місця, де лише безжально слідкують за процесом умирання, випробовуючи якісь смердючі ліки, якнайтихіше. Діда було не втихомирити.

— Гади! — майже кричав він. — Бузувіри! Москалі!

Тома полегшено зітхнула, коли за ними поволі зачинилися дверцята ліфта й дід, нарешті втомившись, умовк. Ґевал позіхав, і вона відчула, що просто знемагає від утоми — кожна кісточка нила й боліла, хотілося простягтися на ліжку та заснути мертвим сном годин так на дванадцять, якщо не більше. Проте вона знала, що нормально виспатися їй вдасться не скоро. Дід задрімав, ґевал заходився чухатися, а Тома крізь напівсон продовжувала снувати коридорами, із усіх сил штовхаючи попереду важкий візок. Нарешті вона удвох із тим лисим вульгарним хлопцем підхопила діда під пахви (надворі було дуже холодно, дув пронизливий вітер із гір, старий раптом прокинувся і застогнав) і маже впала на сидіння таксі. Кілька хвилин сну по дорозі додому здалися їй миттю. Боліла голова, усе розпливалося, ставало дибки, а таксист немилосердно термосив її та кричав:

— Пані, вставайте, куди далі, вставайте, приїхали… Ну ж бо!

Вона скерувала його до під’їзду. Попросила допомогти, і він чомусь погодився.

— Це ваш тато? — водій виявився ласим до балачок, як і всі його колеги (колись вона навіть любила пофліртувати з невідомими нічними перевізниками-харонами, коли поверталася відкілясь сама, без чоловіка).

— Дід, — буркнула Тома, котра, навпаки, жодної охоти до балочок не мала.

Дід застогнав. Іти він не міг, а вага роздутого тіла була надто значна, щоб її могли здужати один чоловік й одна жінка, навіть якщо це така відчайдушна онука, як Тамара. Вона зайшла в приміщення, щоб покликати на допомогу чоловіка. Ліфт не працював, і Тома ледь не заплакала з люті. Їй хотілося прибити ліфтера й примусити його помирати довгою та повільною смертю — від голоду, зачиненим у ліфті.

Насилу подолала кілька маршів, сперлася рукою на клямку. Ще кілька зусиль, і все буде гаразд, і можна буде впасти бодай на підлогу.

У квартирі горіло світло й лунали чиїсь голоси. Тома вже не могла нічого казати, ні з ким боротися чи сваритися. На кухні сидів її чоловік Борис, оточений трьома своїми друзями. Вони саме «добивали» третю пляшку горілки й вели жваву дискусію про долю місцевого футбольного клубу в другому колі вітчизняного чемпіонату.

Чоловік подивився на Тому так, наче вона весь цей час була